Розділ 2. Настя

Між дівчиною та її переслідувачами залишалося метрів п'ять, і я прикинув, як мені діяти. Вирішив пропустити її і звалити з ніг найближчого до мене, а потім зайнятися двома іншими. Не чув, щоб нарики були особливо сильними, думаю, як-небудь впораюся. Силою мене природа не обділила.

Знову визирнув, стискаючи в правій руці цеглину. Дівчина була вже поруч, а в її переслідувачів... Бог мій... Їхні очі. У цих очах не було нічого людського. Повністю чорні. Та це не нарики, це якісь психи.

Миттєво прийнявши рішення, я відкинув цеглину і схопив дівчину, яка підбігала, за руку.

- Біжимо!

Дівчина продовжувала верещати.

- Та не кричи ти! - гаркнув я на неї. - Бережи дихання!

Мало хто іще може примчати на такий вереск. Вона слухняно замовкла і ми понеслися.

Вже підбігли до школи, і тут я зметикував, що сьогодні вихідний і немає уроків. Ось чому у дворі порожньо. Тепер би знайти укриття, бо психи не відставали. З переможним бурчанням вони мчали за нами.

Паркан їх затримав, але ненадовго. Ми повернули за ріг. Куди далі?

Я побачив на стіні пожежну драбину.

- Давай нагору, - підсадивши дівчину на плечі, я випростався.

Сходи починалися на висоті в півтори людських зрости, тож їй не важко було дістатися сходинок.

- Вгору, швидко!

Вона, як мавпа, полізла нагору. Тепер була моя черга. Я згадав трюки з бойовиків, де герой по стіні збігає на стелю. Щось подібне вийшло і в мене, щоправда, незграбно і з третьої спроби, але вдалося схопитися за другу сходинку. Далі було справою техніки.

На той час дівчина дісталася вже третього поверху і зупинилася, як зачарована, дивлячись униз.

Вгору, не зупиняйся! - закричав я, піднімаючись слідом за нею.

Присівши за парапетом, ми переводили дух.

- Тебе як звуть? - пошепки запитав я.

- Настя.

- Настя, ти в курсі, що це за квачі до тебе причепилися?

- Ні, - заперечно похитала головою дівчина.

З'явилися наші переслідувачі. Вони крутили головами, не здогадуючись подивитися вгору. Ображене бурчання стало тихішим. Цікаво, чого вони наковталися? Я чув, від синтетичних наркотиків, буває таке, що за один раз дах зносить. Начебто зараз роблять таку гидоту. Якось привозили одного - був на кокаїні, а потім захотілося чогось новенького. Ну й занюхнув. Половину тіла паралізувало і говорити не міг, тільки зуби стукали. Не врятували його, не було протиотрути. У нас окрема палата для наркоманів, там йому крапельниці всілякі. Тільки нічого не допомогло. Казали, що ці речовини необоротно вражають серце. Ну й мозок теж.

Я зробив знак Насті не висовуватися. Може, пощастить, і вони пройдуть далі.

Щойно я зібрався піти подивитися, чи немає на протилежному кінці будівлі таких самих сходів, якими ми могли б спуститися і втекти, як з-за рогу із заливистим гавкотом вилетіла дворняга. Зупинилася за декілька метрів від психів і почала їх обгавкувати.

Їхня подальша поведінка не мала нічого спільного з людською. Витягнувши руки й бурчачи в чотири глотки, а до трьох наших переслідувачів встиг приєднатися той, що марширував котлованом, вони жваво рушили на собаку. Той, зрозумівши, що справи кепські, пустився навтьоки. Але на свою біду, невдало вибрав шлях для відступу. Психи затиснули його в кутку між парканом і трансформаторною будкою. Найспритніший із них схопив тварину, не звертаючи уваги на покусані руки, і почав їсти живцем, не заморочуючись тим, щоб попередньо вбити або оглушити.

Передсмертний вереск обірвався. Я затиснув рота Насті, яка збиралася заволати не гірше за нещасну дворнягу.

- Якщо вони нас помітять, ми небіжчики, - прошепотів я.

Вона тільки злякано моргнула. Тим часом, у кутку двору влаштували бійку за рештки бідолашної псини.

Все гірше, ніж я думав. У цих тварюк сили незрівнянно більше, ніж у людини, і тепер ідея кинути цеглину вже не здавалася мені такою вдалою.

На даху навряд чи знайдеться щось, що могло б стати зброєю. Тварюк внизу побільшало, і перспектива спуску іншою пожежною драбиною вже не виглядала привабливою. Від слова зовсім.

Я обережно рушив на обхід даху, наказавши Насті лягти і не висовуватися, що дівчина і виконала, згорнувшись клубочком біля парапету. Висота огорожі ледь доходила до пояса, тож доводилося пересуватися навкарачки, тримаючись подалі від краю.

Завершивши обхід, я зміг оцінити ситуацію.

У місті настав апокаліпсис. Раз у раз було чутно відчайдушні крики. Вдалині вили сирени. Тільки в нашому районі було відносно тихо. З одного боку, до школи примикав гаражний кооператив із будівельним котлованом, з іншого - за сквером стояло декілька хрущовок, в одній з яких жив я. З третього боку, трохи далі були цехи заводу з виробництва шахтного устаткування, і на території, яку було добре видно з даху, раз у раз маячили тварюки, що рухалися такою ж діловитою смиканою ходою.

Те, що відбувалося, мені зовсім не подобалося. Невідомо, чи залишилися взагалі нормальні люди. Ясно одне - відбувається щось надзвичайне.

Я повернувся до дівчини. Її била нервова лихоманка. Дихання стало хрипким, у ньому з'явилися буркітливі нотки. Мені стало не по собі. Може, це вірус, який спричиняє божевілля, і нас обробили біологічною зброєю.

Раз у раз озираючись на Настю, я почав готувати шляхи відходу. Найближчий вихід із горища зовсім близько. Тонкі жерстяні двері, оббиті деревом, зсередини були зачинені на клямку, яку мені вдалося відсунути за допомогою складаного ножа і зубочистки, що невідомо як завалялася в кишені.

Хоч як обережно я відчиняв двері, незмащені петлі заскрипіли. Від скрипу Настя отямилася і сіла. Точніше, те, що сіло, вже не було Настею. На мене дивилися чорні очі без зіниць, а руки зі скорченими пальцями витягнулися в мій бік. Із горла дівчини вирвалося бурчання, підхоплене кількома глотками внизу.

Тварюка, яка ще недавно була Настею, не додумалася встати на ноги, вона так і повзла до мене на сідницях, допомагаючи собі ногами. Я подякував небесам, що послали мені роботу медбрата. За три роки я різного надивився і тепер побачене не шокувало мене.