Розділ 1. Вимерле місто

Найменший шурхіт примушував здригнутися, поки ми просувалися у просякнутому туманом осінньому лісі. Листя під ногами було вологим, і це допомагало залишатися непоміченим серед дерев і кущів. Восени пересуватися можна тільки в досвітніх сутінках, коли, здавалося б, сам ліс огортає тебе захисним покривалом. Видимість мінімальна, але ми йшли, орієнтуючись на інші почуття. Ще крок, і я причаївся в листяному гаю, разом із двома своїми товаришами.

Осінній камуфляж доповнював маскування, і це було не зайвим, навіть з огляду на те, що один із моїх супутників був сенсом. А я... А хто, власне, я? Хто я?

Мене охопив непідробний страх, коли я зрозумів, що не можу відповісти на це запитання. Не можу згадати, хто я насправді...

З калатаючим серцем я прокинувся від звуку будильника. Вимкнувши сигнал, знову гепнувся на подушку. Хто я? Та нібито з цим усе зрозуміло.

Я - Олег Мирнін. Житель невеликого містечка під назвою Петрушевськ. Бозна звідки взялася ця назва, але я живу тут уже двадцять чотири роки. Працюю медбратом у місцевій лікарні, і цей чортів будильник говорить про те, що треба збиратися на нічну зміну.

Упевнившись в тому, що знаю, хто я, згадав, що сьогодні вихідний, тож на роботу йти не потрібно. А будильник завів просто за звичкою.

Робота медбрата - це зовсім не те саме, що робота медсестри. Нам теж доводиться заспокоювати нервових тітоньок або робити укол малечі, яка відчайдушно боїться щеплення, та зазвичай у нас робота важча. Наше завдання - транспортувати хворих, які не можуть пересуватися самостійно, організовувати перевезення спочилих пацієнтів до моргу, утилізувати біоматеріал, зразки крові там різні, та інше на букву "г".

Приємності наша робота теж не позбавлена - іноді вдається вщипнути гарненьку медсестричку. Але тут, звісно, у лікарів пріоритет. Дівчата мріють про забезпечене життя, що їм до простого медбрата.

У вікно потягнуло якоюсь гидотою. Ох, і не хочеться ж вставати. Я цілий рік сплю з відчиненим вікном. А тепер, за часів потепління клімату, зими стали зовсім теплими. Рідко коли буває мінус двадцять, тим більше восени.

Я потягнувся. Добре вчора відсвяткували Вірчин день народження. Голова тріщить, а тут ще ті бовдури на хімзаводі. Щось таке забодяжили, що хай йому грець.

Довелося встати і щільно закрити вікно, але кімната встигла наповнитися кислим запахом.

Є в нас тут секретний хімзавод. Тільки не знаю, для кого він секретний, для жителів містечка його смердючі викиди зовсім не секрет. Кажуть, там виробляють хімзасоби для розпилення на неугодних уряду демонстрантів. Начебто навіть на експорт постачають.

Голова розколюється, але робити нічого, доведеться лізти в душ.

Через півгодини, освіжений і чисто поголений, я сидів на кухні за чашкою кави. Палити не хотілося. За вікном туман згустився, і хоч би як щільно я не зачиняв вікна, цівки нудотного кислого запаху просочувалися в кімнату. Так і кави не захочеться.

У три ковтки я випив приготований напій і став одягатися. Цікаво, як там у лікарні. Там стільки запахів, що без вентиляції ніяк не можна. Тут тобі й антисептики, й інші відходи життєдіяльності.

Поки я натягував куртку, суцільна стіна туману просвітліла, і у вікно вже можна було розгледіти будинки навпроти. Вони там зовсім обуріли, на цьому заводі? Посеред білого дня, і таке коять.

Як на зло, вдома не виявилося медичного спирту. Його багато не треба, всього на два пальці налити, і похмілля як не бувало. Нічого, зараз у дівчат розживуся, бо головний біль не відпускає.

Зачинив двері квартири. У під'їзді тихо. У дворі теж було порожньо. Не дивно, хто ж випустить дітей на вулицю дихати хімічним смогом.

Я прискорив крок. Взагалі-то, я не боягуз, але ця порожнеча діяла на нерви.

До лікарні я діставався пішки. У мене свій маршрут, повз гаражі. Можна зрізати навпростець через шкільний двір, якщо там немає уроків. Коли у дворі займаються діти, вчителі не шанують сторонніх. Але на шкільному подвір'ї було тихо, тож я перестрибнув через паркан і попрямував прокладеною такими самими, як я, стежкою вздовж спортмайданчика.

За шкільним подвір'ям починалися гаражі. Кислого туману вже майже не було, але варто було зробити декілька кроків по вкритій гравієм доріжці, як я відчув новий запах. У повітрі повіяло смертю. Вбийте мене, але я це відчуваю. Усі це відчувають, і лікарі, і медсестри. Вони точно знають, коли хворий уже не жилець. Тож на небіжчиків я за три роки роботи надивився.

Я не пішов, як звичайно, центральною дорогою гаражного кооперативу або як там вони його називають, а завернув ліворуч, на малопомітну стежину, що виводила до стрімчастого спуску. Внизу був розташований будівельний майданчик. Будували шістнадцятиповерховий будинок, справжній хмарочос як для нашого містечка. Уже було зведено близько десяти поверхів, та наразі крани стояли нерухомо. На будівництві нікого не було видно. Що ж це таке. Містечко вимерло, чи що, від цієї хімії?

Не ставши спускатися вниз, я рушив краєм обриву, пробираючись за гаражами. Тут усього-навсього якихось півметра землі. Цікаво, вони не бояться, що гаражі одного разу з'їдуть просто в котлован? А втім, хто їх питає. Гаражі побудовані давно, а будівництво хмарочоса розпочали декілька років тому.

На протилежному кінці котловану начебто є якийсь рух. Туман, хоч і розсіявся, але околиці залишалися оповитими серпанком. Невже хоч хтось живий? Ну нарешті.

Чоловік рухався смиканою ходою. Він знаходився за сотню метрів, і я вже хотів було крикнути, але крик застряг у горлі. П'яний, чи що. А може, наркоман. Ну його до біса, краще з такими не зв'язуватися.

Відступивши зі стежки, я сховався між гаражами.

Сонця не було, небо затягнуте. Наркоман смиканою ходою наближався до недобудованої будівлі. Нарики бісові, не інакше в нього там закладка. І тут з іншого боку, з-за гаражів, пролунав звук, від якого у мене всередині похололо. Це було утробне бурчання. Не вистачало ще зустрітися зі зграєю бродячих собак. На околицях містечка траплялися випадки нападу на людей, і в лікарню декілька разів привозили постраждалих. Моторошне видовище. я вам скажу. Ось тільки несхоже це на собаче гарчання.