Епілог

Реймі опустився на підлогу і закрив руками голову.

– Нам треба зайняти свої місця, – звернулась до нього Тіллі. – Не можна тут сидіти.

– Ніхто нічого не зробить, – хрипко відповів Реймі. – Цей корабель безпілотний. Тут нема дорослих. Де хочу – там і сиджу.

Дівчинка присіла поряд.

– Не сердься на неї, – тихо мовила вона. – Кейн хотіла врятувати тебе.

Реймі поглянув на Тіллі.

– Вона ж мій друг. А друзі не брешуть!

– Часом брешуть, щоб захистити.

– А хто захистить її?! – він замислився. – Ноубл…Якщо ти чуєш…будь ласка, врятуй її. Як можеш, врятуй!

Певну мить він розраховував, що отримає бодай якусь відповідь. А коли цього не сталось, хлопчик заплющив очі, сльози потекли щоками. Тіллі притулилась до Реймі.

– Ходімо, треба сісти, ще попадаємо, як злетимо.

Хлопчик мовчки підвівся, йому було сумно і боляче від усього, що сталося. Хотілось повернутись до квартири Кейн. Додому…Бо тільки там він почувався як вдома. Тільки капралка відчувалась як рідна людина, що не засудить, не зашкодить і завжди захищатиме. Від висохлих сліз стягнуло шкіру, пухнасті вії склеїлись, від чого хлопчику було незручно дивитись на яскраву підсвітку.

Тіллі привела його до двох вільних сидінь, вони зайняли свої місця, закріпивши ремені. Малий все намагався щось розгледіти в ілюмінатор, та вікна виходили на інший бік. Щойно вони зібрались залишити атмосферу, судно потрапило у зону турбулентності.

Корабель трусило, зірки за вікнами ілюмінатора лишались статичними, неначе вони лишались на місці, та Реймі знав: у цю мить пасажири долають неймовірну відстань, віддаляючись від власного дому, що вже був у вогні, назавжди. Тіллі запищала, стискаючи підлокітник крісла. Хлопчик повернувся до неї. 

– Тобі страшно? – спитав він.

Дівчинка кивнула, карі очі були сповнені паніки. Реймі взяв її за руку.

– Не бійся. Ми врятуємось, – рішуче заявив він і дістав із компресійної кишені айпод.

– Що це таке? – спитала Тіллі, розглядаючи застарілу техніку, яку люди не використовували уже кілька тисячоліть.

– Реліквія, – всміхнувся він, погладивши пальцями покоцаний екран. – Хочеш послухати дещо?

Він розплутав навушники й передав один Тіллі.

– А що ми будемо слухати? – спитало дівча з другої спроби вдягнувши навушник.

– Кілька слів від мого друга.

Хлопчик знайшов необхідний трек і натиснув кнопку. У навушнику роздався приємний хрипкуватий голос. Голос доброї знайомої, за якою він дуже сумував. Єдиної, хто коли-небудь намагався зрозуміти та підтримати Реймі.

– Переказую найщиріші вітання майбутнім поколінням, – говорив голос у записі. – Я розповім вам одну історію. 

Реймі заплющив очі, аби не заплакати, Тіллі стурбовано поглянула на нього. Голос продовжував:

– Сприймайте її як повчальну казку без щасливого кінця, як легенду чи мою останню волю. Все почалося ще у далекому 5005-му році, коли людство відчуло готовність вийти за межі власної галактики і розпочати пошук нового дому. Та замість експансії, людство обрало колонізацію, винищуючи невинних. Воно шукало придатні екзопланети, аби використати їх ресурси. Або взагалі тераформувало, щоб збудувати на хаосі новий мир. 

Кейн помовчала. Тіллі опустила очі. Вона мала так мало часу з капралкою. Не встигла так прив’язатися до неї, як Реймі, та попри все їй було сумно.

– Кожне покоління модифікованих, це – люди, яким не пощастило стати учасниками досліджень. Досліджень меж людської суті. Меж того, на що здатен розум та тіло, якщо посилити його чимось новим. Проєкт модифікації, незалежно від того, які види схрещувались, мав кодову назву [futureproof], нас планували як нову расу, сильну, витривалу, вишколену і абсолютно стійку до майбутнього. Та чим далі заходило, тим більше ми почали усвідомлювати, що це не так.

Реймі змахнув сльозинку зі щоки.

– Бо так вже вийшло, що своїми діями ми власноруч підписали собі вирок. І я хочу, щоб кожен з вас усвідомив ступінь наших помилок. Ми нищили цілі раси. Ми вбивали тих, на кого вказувала Влада і захоплювали їх дім. 

Запала тиша, хлопчик навіть перевірив, чи запис не закінчився.

– Ми не мали жодного права на це, та саме так діяло людство минулого. І я хочу, щоб ви, як нове покоління, навчились на наших помилках. Вивчіть те, що провина такого виду не має жодного виправдання. Звісно, ми можемо винуватити Владу, формально вона найбільше зло у цій сумній історії, та це наші руки спускали гачок. Наші зуби й пазурі завдавали фінальних ударів. Тож ми ніякі не герої і не рятівники, а звичайні вбивці, що отримають справедливе покарання.

Реймі схлипнув.

– Єдине, про що ми сміли просити – врятувати вас. І вас було врятовано, бо ваші душі не заплямовані як наші. Ви ще маєте шанс на мир. Без модифікацій. Без завоювань, втрат та війн. 

Хлопчик заплакав, закривши руками обличчя. Йому так хотілось поговорити з Кейн ще раз. Обійняти її. Сказати, що любить. Він взагалі хоч раз казав їй це? Треба було казати частіше…