Розділ 37

– Нових повідомлень не зафіксовано, – промовив рівний, холодний як брила голос.

Кейн кинула кнопку, знервовано водячи щіткою по зубах. Вона уже кілька разів перевіряла свій новий пристрій, втім від Блейк не надійшло відповіді на жодне з п’ятьох повідомлень. Зубна паста від довгого чищення уже починала пекти на язиці, та Кейн вперто продовжувала, поринувши думками у власні тривоги. У такі миті, вона неначе абсолютно відділялась від власного тіла, не аналізуючи його рухів.

– Агов? 

Від голосу Реймі, вона неначе прокинулась. 

– Ти ще довго? Мені треба вмитися…

Кейн сплюнула, прополоскавши рота.

– Ти ж в курсі, що звуковими щітками не треба вичищати кожен зуб? Досить просто направити на конкретні ділянки ротової порожнини.

– Слухай, малий…– Кейн вмилася й витерла вологе обличчя рушником. – Коли я казала, що ти розумний, це не означало, що треба цим весь час хизуватися.

Реймі реготнув, а тоді кинув погляд на кнопку.

– Так і не відповіла?

Кейн хитнула головою.

– Може в неї теж інтерфейс вилучили?

Капралка замислилась. Це могло б бути поважною причиною, однак тоді Блейк би прийшла до неї додому. Щось однозначно сталося.

Відвівши Реймі до школи, Кейн підійшла до громадського комунікатора і притисла зап’ясток, аби сплатити символічний кредит за відправку повідомлення.

– З’єднай зі в’язницею Індиґо.

– З’єднання успішне.

– Ветеранка Кейн Лавкрафт. Бронюю місце у залі відвідувань сьогодні на третю годину. В’язень 732580 на ім’я Джей Кліфф-Торн.

– Бронювання підтверджено. Чекаємо на Вас о третій сьогодні. На все добре.

О цій порі Кейн ще не бувала у в’язниці. Тут було не так багато людей, та все ж чимало з присутніх прийшли із дітьми аби навідати своїх рідних, що мали необережність опинитися за ґратами. Вона сиділа за вже звичним столом, знервовано стукаючи чоботом по ніжці стільця. Джея вивели десь за хвилину, мовчки кинули на стілець, перечепивши ланцюг до кріплень столу. Одразу ж між ними виросла неонова рожева лазерна сітка. Погляд Джея потеплішав, щойно очі зустрілись із подругою.

– Привіт.

Кейн всміхнулась.

– Як справи? 

Капралка знизала плечима.

– Даруй, ми гратимемо у пантоміму, чи ти таки почнеш говорити зі мною? – поцікавився ветеран.

– Ну, тобі у цих браслетах навряд чи вдасться якісно зіграти, ніби тут є невидима стіна.

– Типу тобі цього лазера мало? – здійняв брову він.

Кейн пирхнула:

– Нагадай-но мені, чому ти сидиш тут замість мене?

– Бо це було моє рішення, – всміхнувся Джей.  – Тепер кажи мені, що ти приховуєш?

– Тобто?

– Ти мовчиш, коли забагато думаєш, а багато говориш – коли прагнеш уникнути прямих запитань. Ти забдуваєш, що я надто добре тебе знаю Лавкрафт. Викладай.

– Камілла зірвалась. У неї було передозування.

– Прикро чути, – визнав Джей. – Як малий?

– Сумує. Тепер живе зі мною.

Хлопець нахмурився.

– А його матір…

– Кинула його, записавши мені голосове зі скигленням про те, як їй важко. 

– І як ти ставишся до всього цього?

– Враховуючи, що Камілла повертається до Бріона – це на краще. Мені головне, щоб Реймі був у безпеці. Все інше неважливо.

Джей розгублено кивнув.

– І давно ти повернулась?

– Трохи менш як тиждень тому.

Очі Джея небезпечно зблиснули, він схилив голову вправо.

– Слухай…Не сприйми за хамство…

– Щось мені здається, що попри це саме його я зараз і почую…– неводовлено бурмотіла Кейн.

– Але якого дідька ти весь цей час не подзвонила і не відповіла на жодне, бляха повідомлення? Я хвилювався!

– У мене вилучили Ноубл.

– І як ти?

Джей здійняв брову. Він постукав пальцями однієї руки по кісточкам другої. Спершу Кейн не звернула на це особливої уваги, та ритм повторився. Подумки вона рахувала, складаючи числа у слова. Джей пропонував поспілкуватися шифром. Та одна справа писати числа, а геть інша рахувати удари і одразу розшифровувати.

– “Вони можуть про  щось дізнатися?” – переклала його послання капралка.

Кейн зітхнула, відкинувшись на стільчик, ніби випадково позирнувши в бік охоронців, що як на зло уважно спостерігали саме за їх столом.

– Навіть не знаю, – вона зробила особливий акцент на цих словах, – що й робити тепер! Не думала, що аж так залежна від інтерфейсу.

– О, то зараз буде черговий монолог про суспільну деградацію через залежність від технологій? – криво всміхнувся він, а тоді постукав по руці знову.