Розділ 36

Супермаркети були не найулюбленішим місцем Кейн. Людей тут було багато о будь-якій порі, що страшенно дратувало. Вона рідко ходила до магазину, адже Влада фактично годувала її, забравши потребу постійно поповнювати вміст холодильника.

Втім, з появою малого у її квартирі, дівчина переймалась тим, щоб Реймі харчувався здоровою їжею і мав збалансований раціон. Тож для цього потрібно було купувати продукти та слідкувати за їх свіжістю та поживністю. Часом капралка готувала сама, часом замовляла комплексні обіди для його вікової групи, та голодним Реймі не бував, відколи переїхав до неї.

Капралка зняла один навушник, взявши до рук соковитий апельсин. Він мав насичений колір, гладеньку пористу фактуру і приємний цитрусовий аромат, від якого внутрішній гепард Кейн одразу ж чхнув. Капралка брезгливо відсунула його від себе. 

– Ноубл, проскануй, будь ласка, на наявність домішок. Коли вже морочитись з тими соками, то хай Реймі хоч п’є щось більш натуральне…

Кейн зачекала, та відповіді не було. Тоді усвідомила власну помилку та зітхнула, поклавши апельсин до кошика. Вона досі звикала, що її інтерфейс було вилучено. 

Вона розрахувалась і вирушила до школи, аби забрати Реймі. Хлопчик яскраво описував цікавий дослід на уроці квантової фізики. Капралка слухала із захватом, радіючи, що такі речі не просто цікавлять його, а й щиро захоплюють. Побачивши попереду магазин, він повернувся до капралки:

– Тобі допомогти? 

Кейн зустрілась поглядами з хлопчиком.

– Ти про що?

– Ну…Ти ж йдеш до супермаркета, хіба ні?

– О, я вже все купила. Ми прямуємо додому. Чи ти хочеш чогось поза списком?

Так, список покупок вони теж складали разом. Звісно, більшість продуктів обирала Кейн, втім хлопчик теж міг попросити про щось, якщо хотів. І Кейн пишалась цим, адже він почувався спокійно у її присутності і довіряв їй. А це капралка вважала наразі найважливішим.

Зазвичай, Кейн скуповувалась у період, коли малий був у школі. Аби по дорозі забрати його і повести додому. Тож самому йому ще не доводилось плентатись разом із нею через всі ті відділи і черги на касах з інтерфейсами.

Реймі окинув ветеранку поглядом. Вона вказала на дві пласкі кишені на карабінах, що звисали з її поясу. Очі хлопчика розширились від здивування.

– Це, що компресійна кишеня найвищого рівня?

Кейн здійняла брову.

– Ем…Так. А що?

– Я ніколи їх вживу не бачив…

– Та ну, хіба Камілла чи Бріон не ходили до магазину?

– У тата був шопер, але першого рівня. Він тримав там деталі від корабля.

Доволі дешева і застаріла модель, такі шопери стискали вміст максимум до пʼяти кілограмів і зовні не могли бути меншими за формат А4. Новітні ж при цьому мали змогу вмістити в себе до ста кілограм, відчуваючись при цьому як два-три грами, а розміром були з пів долоні. Хоч Кейн і була сильною та доволі витривалою, такі кишені були незамінною річчю при покупках. Вона вже не уявляла себе без них.

– Можна подивитись? – спитав Реймі.

– Звісно, – вона відчепила одну з кишень від кільця. 

Реймі захопливо розглядав її, проводячи пальцями по гладенькому цупкому матеріалі, що під сонячними променями виблискували мерехтливим еластичним волокном.

– Витрусимо з неї продукти вдома і вона – твоя.

– Справді? – захопливо спитав він. 

– Мені і однієї досить, – знизала плечима Кейн. – А знадобиться, купимо ще.

– Щоправда, по неї доведеться йти до крамниці, оскільки твій інтерфейс…

Кейн опустила очі.

– Сумуєш за нею?

– Направду дуже, – визнала вона.

Капралка донедавна і не замислювалась як багато питань власного життя довіряла Ноубл. Тепер навіть такі базові речі як бронювання, замовлення речей чи пошук інформації доводилось виконувати вручну деінде. І те, як сама ж Кейн раніше просторікувала щодо залежності людства від технологій, змушувало її зараз почуватись жахливо від усвідомлення, що вона сама, за великим рахунком, нічим не краща.  Адже без Ноубл вона хоч і не стала  геть недієздатною, втім відсутність інтерфейса відчувалась досить гостро.

Підійнявшись до квартири, Кейн знайшла Купера, що тупцював біля дверей.

 – Привіт.

– Вітаю! – просяяв чоловік, а тоді кинув погляд на Реймі. – О, юначе! Ви певно Реймі, еге ж?

Хлопчик потиснув простягнуту руку.

– Мене звати Купер.

– Радий знайомству, сер.

– Заходьте, – відчиняючи двері, мовила Кейн. – Купере, вип’єш чогось?

– Просто води, люба. Дякую.

Вони з Реймі всілись на канапу, хлопчик уважно розглядав продавця.

– А чим Ви займаєтесь?

– О, я продаю різноманітні предмети антикварних технологій людей минулого.

– Оця штука теж звідти? – вказавши на айпод, що Кейн лишила на кавовому столику, спитав Реймі.