Розділ 29

Костюм, підготований Владою для нагородження був із цупкої, проте еластичної тканини, що добре контролювала теплообмін та потовиділення. При цьому він мав досить ошатний вигляд: чорна фактура щільно облягала талію, спину та стегна, при цьому не сковувала рухів, мала високий комір і водночас лацкани, окантовані вишневою стрічкою. Фурнітура на кишенях та плечах додавала певного стилю, та не мала при цьому надмірностей. Попри незмінну нашивку з галактикою на грудях, він не виглядав як щось типове для центрів базової військової підготовки. Окремо варто було зазначити і багатофункціональність виробу: у такому костюмі цілком можна піти і на пробіжку, і на урочистий захід.

Кейн підібрала волосся у високий хвіст і важко зітхнула, розглядаючи себе у дзеркалі. Вона не пригадувала, щоб коли-небудь виряджалася. Їй це ніколи не було цікавим, втім ця річ чомусь їй подобалась, хоч вона і не бажала визнавати, що будь-яка подачка від Влади цінується нею бодай на один відсоток.

– Маєш чудовий вигляд, – озвалась Ноубл.

– Просто покінчимо з цим, – відповіла Кейн рушаючи до виходу з номера.

Уже на підході до зали, вона зустріла інших ветеранів. Кожен з них був вбраний у схожий костюм, та все одно пошитий індивідуально, враховуючи особливості кожної фігури. Гарно попрацювали й над кольором: кожному підібрали саме те колористичне рішення, що пасувало до зовнішності ветерана. Саманта, наприклад мала костюм темно-смарагдового кольору, з ним її очі набували неймовірної глибини. Джея теж вбрали у чорний костюм, лише акцентом обрали неоновий зелений, ніби підкреслюючи: хоч він один з вас, він досі вʼязень.  Блейк мала темно-синій костюм, що добре підкреслював кремезну фігуру і пропрацьовані мʼязи рук на тіг.

– У тебе теж ліжко можна закрити у ніші? – розгублено спитав Селлеґ, відволікши Кейн від роздумів.

– Що? – не зрозуміла капралка.

– Бляха, я один такий? – невдоволено спитав він.

– В чому справа? – спитала Кейн, нахмурившись.

– Хотів поспати. Думаю: на біса мені вечірка? Тобто так, пожерти я б охоче, бо голодний як вовк, – він кинув погляд на Саманту. – Вибач. Словом, я туди, а інтерфейс бере і складає його у стіну,  мовляв:  явка обовʼязкова. Я спати хочу,  одоробло! Якого біса?

– А мій перед носом двері до спальні закрив, – додав Мартін. – Наказав вдягтись у парадне і виходити. Це якось…принизливо.

– На милосердя під час повстання машин краще не чекати… – зітхнула Саманта. – Мій навіть волосся висушити не дозволив, мовляв: «мийся, вдягайся і на вихід».

Вона стурбовано провела рукою по вологих кучерях:

– Дуже видно?

– Не хвилюйся, ти маєш чудовий вигляд, – запевнила її капралка.

Сем лагідно всміхнулась. То була правда, Кейн і не звернула уваги, що дівчина не зробила собі зачіски, вона мала чудове густе червоно-руде волосся, блискуче і хвилясте від природи. Кейн хотілось її підбадьорити, та сил на спілкування майже не лишалось, тож вона лише всміхнулась їй у відповідь.

– Я страшенно спати хочу…– позіхнула Блейк. – Не сприймаю нічого взагалі.

– То ще півбіди, я надумав ванну набрати, – реготнув Джей. – Якби не інтерфейс, що вчасно відкрив злив – я б там і сконав.

Кейн знервовано зітхнула, хай вона й сердита, та усвідомити, що друг був за крок до найдурнішої (після штовхання у комунікаційну діру) смерті – було доволі страшно. 

Вона раптом усвідомила, що Ноубл у неї ще дуже ніжна і турботлива. Навіть вколола щось, від чого бажання спати зникло геть. Іншим пощастило значно менше. Їм не дали ні зібратись до пуття, ні впоратись із виснаженням. Аби ж Кейн могла їм довіряти – розповіла б про сітку і кожен би мав такого друга, як має вона. Капралка замислилась як мало дякує своєму інтерфейсу. 

Двері до зали відчинились, ветерани з деяким острахом, та все ж посунули вперед. Цифрові панелі вкривали весь простір, генеруючи реалістичні анімовані зображення природи. Вони плавно змінювались, ніби перебігали один в одного з конкретної колірної гами, тому перехід був плавним. Кейн раптом застигла, відчувши як серце зайшлося в грудях. Підлога,  всіяна такими ж цифровими панелями, демонструвала вид на технологічне місто з висоти пташиного польоту. Це було настільки реалістично, що капралка, та й інші ветерани заклякли на якусь мить, боячись падіння.

– Все гаразд? – підхопила її під руку Сем.

– Так…– зітхнула Кейн. – Присягаюсь: якщо тут зʼявляться зображення з відкритим космосом – мене виверне.

Саманта співчутливо погладила її руку:

– Тоді знайдімо тобі біорозкладний пакетик напровсяк.

Кейн пирхнула.

– Не хвилюйся, я поряд, – запевнила її Саманта.

Кейн була рада, що Сем біля неї. Вона ніколи не вважала її близькою подругою,  втім зараз її присутність не була дратівливою. Та і сама ветеранка після того клятого тімбілдингу, втратила звичну балакучість. Вона стала замисленою і стомленою. Кейн було навіть прикро, що Сем зараз не сяє широкою усмішкою, як робила це завжди.

Стіл був загальним, довгим, встеленим сріблястою скатертиною із мереживною блакитною облямівкою, по центру розташували велетенську вазу з синіми та блакитними квітами. Сріблясті стільчики мали оксамитові сині мʼякі подушки. Капралці здавалось, що вона знову у невагомості. Не найприємніше відчуття, направду. Невагомість для неї була синонімом безконтрольності. А надто після пережитого. Вона здригнулася.