Розділ 25

– Побудь зі мною, сестро…– почувся шепіт.

Кейн здригнулася. Ейбл напівлежала у відновлювальній капсулі, де її тіло поступово регенерувало після пережитих травм. Батьки не кричали на неї, лише вдавали, ніби її не існує. Вони не говорили зі старшою дочкою, повністю занурюючись у власні турботи про постраждалу молодшу.

Тільки зараз, на порозі смерті, Кейн замислилась: звідки у батьків гроші на таку капсулу? Вони жили у нетрях. Мати всміхалась і говорила з Кейн тільки впродовж сесій у дитячому центрі, що продовжувались навіть після страшного випадку з Ейбл. Тільки там, у присутності інших вона грала у люблячу матір. 

Поступово усвідомлення з’являлося. Схоже батьки звернулись до Влади. І в обмін на допомогу Ейбл, ті зажадали отримати Кейн для модифікації. Може їх і не варто винуватити у всьому? Адже вона і справді винна у тому, що сталось із сестрою – за це і поплатилась.

– Благаю, не помирай, сестро! – чувся плач. 

Це її власний? Ейбл здавалась такою маленькою. Стомлені повіки дівчинки заплющувались, ховаючи карі очі. Густе чорне волосся, що колись було довгим, зараз було поголене з одного боку, де саме зцілювали опіки. Худенька рука все тягнулась до сестри.

Кейн заплющила очі, ховаючи їх у долонях, неначе це б якось змусило її зменшитись, зникнути, сховатися. Вона нічим не могла зарадити і від того відчувала невимовний біль.

– Ейбл…– протягнула Кейн.

Гаряча сльозинка стікала червоною від спеки щокою.

– Так, сестро, – тремтячий голос, здавалось лунав у її вусі. – Ходімо додому.

Все здавалось гарячим, виснажливим і до нестями болісним. 

Кейн раптом випросталась.

– Агов! – крикнуло дитя до неї. – Ходімо додому!

Кейн, що знову заснула? Дівчинка оглянула себе. Вона сиділа під тією ж грушею, в оточенні деталей, які вони з Ейбл притягли зі звалища металобрухту. (Важкі деталі батько тягати не дозволяв – приносив сам. Йому, на відміну від матері, захоплення дівчат подобалось.) А от легенькі й невеликі Кейн приносила у ганчір’яній полатаній сумці, витрушувала на траві і переглядала. Ейбл мало в тому розумілась. Та вона обожнювала проводити час із Кейн, тож тирлувалася собі поряд, зрідка тицяючи пальцем у ту чи іншу деталь, із питанням, що ж воно таке.

Кейн не дратувалась на сестру. Батьки вчили її того, що Ейбл як молодша – її відповідальність. І хоч різниця у них всього два роки, дівчинка напрочуд серйозно ставилась до такої настанови.

– А ким ти станеш, коли виростеш? – спитала Ейбл, примостившись поруч.

– Цифровим модельєром. А ти?

– А я піду у Владу. І ти будеш найвпливовішим модельєром у галактиці! Влаштуємо показ мод на кільцях якоїсь із екзопланет! – захопливо говорила дівчинка.

– По ним ходити не вийде, – всміхалась Кейн.

– То зробимо, аби пішли! Якщо я буду у Владі, я щось вигадаю!

Ейбл підвелася на ноги і, розкинувши руки, із реготом кинулась на шию сестрі, міцно обіймаючи.

– Мені шкода…– хрипіла Кейн, піт стікав її обличчям і бровами, щипаючи стомлені сухі очі.

– Ми не помремо! – чувся крик десь зовні.

– Всі ж колись помруть, – лагідно відповіла Кейн, лежачи на ліжку молодшої сестри.

Вона поклала руки собі під голову, зрідка поглядаючи на Ейбл, що відвернулась до стіни і тихо шморгала носиком.

– Я не помру!

– До того ще дуже довго, сестро. Ти проживеш довжелецьке щасливе життя.

– А потім помру? – знову заплакала дівчинка.

– Ніхто не живе вічно. 

– Чому?! – протягнула Ейбл.

– Уяви тільки, як же це нудно! Жити нескінченно!

– І нічого не нудно!

– Кажу тобі: всі довкола почнуть тебе дратувати вже після першої сотні років, а то й раніше!

– А коли ми помремо, що буде потім?

– Ніхто не знає, сестро. 

– Але ж там є якийсь вимір?

– Не знаю, – визнала Кейн. – Може і є.

– Тоді я шукатиму тебе у тому вимірі. А ти мене шукатимеш?

Кейн ніжно всміхнулась, повернувшись до дівчинки. Вона провела рукою по її плечу.

– Я завжди тебе шукатиму. У цьому вимірі й у всіх наступних.

Ейбл блискавично розвернулась, притулившись мокрим носом до шиї сестри. Кейн дещо поморщилась від вологого дотику, та все ж міцно обійняла дівчинку.

– Я шукатиму… – хрипіла Кейн. – У цьому вимірі…І у всіх наступних…

– Ти збрехала, – ображено відповіла Ейбл.

Кейн раптом розплющила очі. Під повіками було сухо. Скло шолома спітніло настільки, що все довкола вкривав сизуватий серпанок.