Розділ 24

Кейн не могла навіть вхопитись за верхівку бура. Товсті рукавиці ковзали по гладенькій поверхні. Запаморочення посилювалось, Кейн відчувала, як обличчю стає спекотно у шоломі. Блейк лежала на дні кратера, капралка подумки відраховувала. Скафандри не були розгерметизовані, втім неможливість постачати кисень була критичною для них обох. А надто для Блейк, що мала напади паніки, під час яких задихалася. За мірками Кейн, у дівчини ще було щонайменше дві хвилини. І одна з них майже минула.

Їх навчали правильному диханню. Модифікація впливала на об’єм легень і вимагала набути навичок коректного і головне економного розповсюдження кисню. Тому модифікованим не рекомендували вдихати та видихати дим. Аби не збивати уже “запрограмований” організм. Втім, більшість ветеранів не зважали на цю пересторогу. Блейк, без сумніву була одна із них.

Кейн крихкотіла у спробі зрушити бур з місця. Вона розгойдувала його, відчуваючи як лоб під склом спітнів. Хотілось залізти у шолом і добряче почухати голову. Та ні часу, ні можливості на це не було.

Серцебиття ветеранки змінилось. Воно було сповільненим і гупало, здавалося у скронях. Вона продовжувала хитати бур, піднявши голову до чорного, поцяткованого зорями неба.

– Двадцять три…– шепотіла вона. – Знаєш, ти мені ніколи не подобалась. Завжди вважала тебе неприємною. До Бріона тобі, звісно, як до орбіти рачки, та все ж…

Кейн кинула швидкий погляд на Блейк, продовжуючи хитати бур. 

– Все ж я не вважаю тебе гідної такої дурної смерті. От якби ти вдавилась слиною під час чергової сварки…– Кейн всміхнулась. – Ні, це теж дурнувата смерть. П’ятнадцять.

Відлік…П’ятнадцять секунд. Трясця, вона не встигне. Нічого не вдасться. Бур непіднімний. 

Кейн важко впала на землю.

– Не знаю, чи ти почуєш…Та мені справді шкода, що люди зробили з телепатичною сіткою. І я кажу це не лише тому, що не відмовилась би зараз від твоєї помочі.

Слова адресовані інтерфейсу, навряд чи колись дійдуть до адресата. Кейн притулилась спиною до стінки кратера і щодуху вгатила ногою по буру. Той і не думав піддаватись. Очі ветеранки поступово заплющились. Вона затримала дихання і притулила рукавицю до телекомунікаційного прийомника у шоломі Блейк. Ледь чутна вібрація примагнітила її руку і не дозволяла забирати її. Це був дуже тонкий процес, що передбачав передачу кисню. Навряд чи у Кейн його лишилось вдосталь, втім за десять секунд Блейк би вже не можна було врятувати. Вона потерпить. Вона завжди вміла не дихати довше за інших. Лишалось сподіватися, що ця навичка і справді згодиться.

Втім ставало дедалі важче. Паніка у вакуумі відрізнялася від паніки на планеті. Тут вона межувала з божевіллям. Кейн хотілось роздягнутися. Скинути з себе ненависний костюм, зняти шолом і вдихнути на повні груди. Десь у голові лунав той тоненький голос, що переконував її: вам брешуть про вакуум. Брешуть, що він непридатний до життя. Ти зможеш дихати, зможеш пересуватися і просто жити. Зніми скафандр і перевір, нічого не станеться. Це клята теорія змови, аби вчергове тримати людей на прив’язі.

Кейн знову заплющила очі. Легені горіли від нестачі повітря. Магніт відпустив її рукавицю. Вона навіть не відчула цього, певний час продовжувала тримати руку на шоломі Блейк.

Ветеранка ще певний час нерухомо лежала на дні кратера, а тоді різко схопилась, жадібно вдихаючи повітря. Кейн хотіла їй сказати аби та була обачнішою. Та не могла і чесно кажучи – не надто і хотіла. Солодка втома навалювалась на неї, вкриваючи повіки. У шоломі ставало гаряче, піт наповзав на зліплені повіки, проникав під вії, щипаючи очі. Хіба було так спекотно раніше? Наче ні. Скафандри були оснащені внутрішньою циркуляцією повітря, що поновлювалось, викачуючи вуглекислий газ і дбали про підтримку стабільної температури, що синхронізувалась із температурою тіла. Проте зараз…Зараз жодна система скафандром не керувала. А отже він перетворився на смішний карнавальний костюм. До розгерметизації у ліпшому випадку, лишалося пів години. Та Кейн не доживе до цього, адже досить скоро і можливість не дихати для неї вичерпається. Її серце гупало у грудях, від його нестримного стукоту, гриміло у вухах. 

– Агов?! Лавкрафт! Трясця!

Блейк схопила її, посадивши.

– Не спи, чула? Очі на мене!

Та Кейн не слухала. Нащо? Для чого все це? Який сенс відтягувати неминуче? Вона більше не мала можливості думати про краще, адже не могла врятувати ні себе, ні Блейк. Все скінчено.

– Ти намагалась витягти бур, так? Почекай, я спробую.

Блейк охопила бур руками, неначе зібралась обійматися з ним. Присівши, вона розхитувалась разом з ним. Можливо Кейн переконувала себе у цьому, та на мить їй здалося, що той похитнувся.

Біль в легенях ставав нестерпним. Сльози стікали щоками капралки, очі палали від болю. Блейк важко дихала, розхитуючи бур. Кейн бачила як піт стікав широким обличчям під склом шолома. Ветеранка витрачала залишки власного кисню. Кейн відчула секундне: “Трясця, якого беня я віддала їй власний кисень!”. Та вона притлумила його. Віддала, бо Блейк би померла. Сама ж капралка поки трималася. Та чи надовго?

Бур хитнувся. Фіолетова хмара здійнялася над Блейк, змусивши її втратити рівновагу. Вона хутко підвелася і схопилась за бур знову, а тоді заревіла і підняла його, вирвавши з землі. Світлодіоди вимкнулись. Робота буру спинилась. Кейн і Блейк щосили хитнуло, а тоді здійняло у просторі. Від несподіванки, капралка зробила судомний вдих. Подряпане горло і сухий ніс жадібно втягували рештки гарячого повітря, що лишалися у шоломі. Від кожного нового вдиху в очах темніло ще дужче. Трясця, кисню там вже і не було. Вуглекислий газ, якому не було виходу. Весь чистий кисень вона подарувала обридливій компаньйонці.