Розділ 14

Після того повідомлення ветеранка довгий час не могла заснути. Вона бродила центром, неначе сновида і випадково натрапила на кімнату з кінозалом. Цієї ночі тут не показували фільмів, лише рандомні анімації космічного простору, згенерованих штучним інтелектом. Їх супроводжувала релаксуюча музика, від якої частина відвідувачів тихенько куняла.

Кейн тихо підійшла до вільного місця і всілась у крісло. Вона окинула поглядом напівтемну залу. Сяйво з монітора падало на стомлені обличчя ветеранів. Помітивши незвичний блиск зліва від себе, ветеранка повернула голову, вдивляючись. Від несподіванки, вона вчепилась у підлокітники. Кілька відвідувачів були модифікованими кіборгами, яких було роботизовано. Це ветерани Індиґо 342. Вочевидь останні, з ким Влада встигла зв’язатися, якщо дані Джея правдиві.

Кейн мало, що знала про попередні місії, та як вона чула, Індиґо 342, була цілком собі пристойною екзопланетою, із доволі родючими ґрунти та атмосферою, яку не потрібно було синтезувати. Втім місцеве населення було досить розвинутим у технологічному плані, й абсолютно позбавлене людських почуттів та пороків. Тож Влада не знайшла нічого ліпшого, як після дослідження планети створити модифіковане військо, що має точність машини і не втратило при цьому здатності “гнучкого” мислення, фантазії, співчуття та любові. 

В теорії це мало сенс, та на практиці більшість з модифікованих складно сприймали двоїстість власної натури. Вони мали аналізувати все, що їх оточувало, водночас відчували цілком зрозумілі для всіх безсилля, сум та повну невідповідність тому соціуму, у якому перебували до служби.

Кейн пирхнула. Звісно ж їх теж відправили сюди, ніби-то з метою допомогти. Та справа полягала в тому, що у Влади на кожну дію була конкретна і доволі корислива причина. Їм насправді було начхати на самопочуття ветеранів. Вони просто бажали аби ті лишались дієздатними. А збирали їх тут, вочевидь, аби нагадати про те, що “порох ще лишився”.

За певний час її очі звикли до напівтемряви і вже ліпше розрізнювали фігури оточення. Тут було чимало ветеранів попередніх ітерацій: модифіковані з рослинами, модифіковані з водою, навіть модифікації з грибами та бактеріями (на вигляд були доволі моторошними, та приємні у спілкуванні). Проблема таких модифікацій полягала також і в тому, що вони викликали вимушену затримку старіння. Ні, це не було аналогом безсмертності, радше подовжувало дієздатність військового, що було досить зручно для Влади. Хоч присутнім ветеранам було далеко за шістдесят, всі вони мали підтягнуті тіла та не втратили власної витривалості, яку мали у двадцять. Це завжди непокоїло Кейн: життя і так сповнене болісних спогадів, через кляту модифікацію відчуватиметься довгим і виснажливим. Вона часом навіть жалкувала, що не загинула у бою.

Послання Джея не давало їй спокою. Вона все міркувала, що робити з цією інформацією. Однозначно тут вона відповідей не отримає, отже має знайти спосіб повернутися якомога скоріше. Саме з цією думкою Кейн залишила тихий кінозал і повернулась до свого номера.

Вранці вона мала заняття у Амаль. І після того, що вона побачила у Брайана, менторка із перманентною усмішкою здавалась їй меншим злом.

– Вітаю, Кейн! Ти сьогодні раніше за інших.

– Що ми робитимемо цього разу?

– О…Дочекаємось інших, чи…

– Я б радо почала. Знаєте, раніше почнеш – раніше завершиш.

– Цікавий підхід, – кивнула менторка. – Що ж, гаразд. займай своє місце. 

Кейн зняла взуття і всілась на свій килимок. Амаль сіла за її спиною і торкнулась плечей. Ветеранка стрепенулась. 

– Все гаразд. Просто трохи розімну тебе, аби ти могла розслабитись перед початком.

Кейн розгублено кивнула.

– Заплющ очі.

Руки менторки були теплими і гладенькими, вона вправно масажувала тверді від напруги м’язи. Тепло розливалося спиною та шиєю Кейн. Амаль і справді знала свою справу.

– Чудово. Тепер ти готова, – підвелась менторка.

– До чого? – замріяно спитала Кейн, відчувши прохолоду, щойно Амаль забрала руки з її плечей.

– Сьогодні ти маєш сконцентруватися і пригадати своє перше перетворення.

Ветеранка миттю розплющила очі. Не лишилося і сліду від її спокою та розслаблення.

– І як це вам допоможе? Нащо підіймати такі спогади?

– Це має допомогти не нам, а тобі. Часом, відповіді на питання теперішнього можна відшукати лише у минулому.

– То он, що ми робимо? Шукаємо відповіді?

– Саме так. Адже тебе, як і інших щось непокоїть. Щоб усвідомити причину неспокою, ми маємо комплекно працювати із вашим ментальним та фізичним. А для цього треба часом зануритись у неприємні спогади.

“Неприємні” це не те слово. Кейн поривчасто зітхнула.

– Щойно будеш готова, – тихо мовила менторка.

Та, що як вона не буде готова? Схоже це мало кого турбувало. Мілкі крапельки зросили обличчя, миттєво вбираючись шкірою. Кейн занурилась у спогади, від яких все її тіло вкрило тремтіння.

Їй було дванадцять, а тіло щойно зцілилося після модифікації. Дівчинка відчувала спустошеність від усвідомлення, що сталося. Лампи денного освітлення подразнювали очі, дівчинці хотілося плакати такими яскравими вони були. Працівниця медичного закладу проводила діагностику і хоч її рота та носа затуляла біла маска, від Кейн не сховався стурбований погляд жінки.