Розділ 12

– Не дозволяйте їм говорити з вами. Не вживайте місцевої їжі та напоїв. Вони здатні впливати на вашу думку, змінювати її. Єдине, що ми можемо зробити задля порятунку найближчих – знищити їх назавжди. Тож бийте без роздумів, їх тіла досить крихкі…

То була команда, яку раз на період досить чітко повторювали у комунікатор, що тимчасово вживлювався у хрящ на вусі. Вона відлунювала у думках, породжуючи короткі химерні образи, від яких очі Кейн швидко бігали під заплющеними повіками. Дівчина пробудилась, розгублено роззираючись. Серце неначе застигло у грудях. То був переносний медичний відсік. Дівчина була під’єднана до ліжка, неоновими дротами, що завершувались присосками на її зап’ястках, під яремною ямкою, за вухами та на скронях. Панель поряд блимала невідомими їй символами, видаючи писк, у такт її серцебиттю. 

Кейн ненавиділа такі ліжка відтоді, як вперше прокинулась на одному з них. Відчуття холоду від гладеньких поверхонь… Стерильності, що їдким запахом лоскотала ніс… Та всеохопного раптового страху, що за час, коли вона була не у свідомості, з її тілом щось відбулося, дівчина боялась оглянути себе, боялась поворухнутися. 

Всі ці почуття впродовж кількох років нікуди не зникали. Вона досі боялася медичних відсіків, цих дурнуватих ліжок та панелей, що своїм писком зводили її з розуму. Щоразу це починалось із раптового зойку, неначе щось всередині обірвалося. Намагання поворухнути руками, ногами, головою – аби упевнитись, що ти – все ще ти. Що від тебе цього разу нічого не виокремили, не змінили чимось чужим, називаючи поліпшенням.

Дівчина швидко оглянула себе. Еластичний термокостюм, що був на кілька тонів темнішим за її шкіру. Тіло здавалось іншим. Воно не належало п’ятнадцятирічній капралці, яку щойно призначили на позицію після двох років кровопролитної війни. Воно належало тій Кейн, тридцятирічній ветеранці, що нині перебувала у терапевтичному центрі. Проте чому? Чому цей спогад такий дивний? Такий…неначе хтось прагне вправно брехати, додаючи до суцільної маячні лише дрібку правди?

Кейн здригнулася, її думки зараз були схожими на тягучий мед, щоразу як вона торкалася істини, та вислизала, замінюючись чимось іншим. Вчергове у вусі пролунала та сама команда:

– Не дозволяйте їм говорити з вами. Не вживайте місцевої їжі та напоїв. Вони здатні впливати на вашу думку, змінювати її. Єдине, що ми можемо зробити задля порятунку найближчих – знищити їх назавжди. Тож бийте без роздумів, їх тіла досить крихкі…

Кейн хутко пригадала останні події: її було поранено. Прямісінько у стегно. Тремтячими пальцями вона торкнулася місця, де чітко бачила рвану рану. Тепер її нога була абсолютно цілісною, а про нещодавнє поранення нагадував лише слабкий біль при натисканні.

Капралка підвелася, залишаючи медичний відсік. Босим ногам було холодно, та вона гадки не мала де її взуття. Земля рясніла краплями крові та розірваного одягу. Деякі військові оберталися прямо на старті. Хтось прагнув не вбити, а лише затримати місцеве населення, що ще сподівалося вижити, ховаючись від гострих ікол та пазурів.

Люди кликали їх анімонами. То були істоти, що нагадували косуль та оленів, та були при цьому прозорими, як кришталеві фігурки. Вони мали витончені тіла, пересувались досить швидко та граційно, а також мали гострий слух, що дозволяло їм передбачити загрозу, а часом навіть і уникнути. Та попри це, у бою місцеві були досить слабкими. Їх єдиним вдалим методом боротьби були роги. Та нерідко цього було недостатньо.

Кейн часом замислювалась, як ці нещасні планували напасти на Індиґо-352. Адже у них не було знайдено ні зброї, ні технологій. Кейн навіть не була певна, що вони вміють мову для спілкування одне з одним. Та Влада запевняла, що анімони становлять загрозу, готуючись захопити її дім. Хоч Кейн і не мала більше теплих почуттів до родини, що кинула її напризволяще, вона б ніколи не дозволила комусь скривдити їх, чи будь-кого на планеті. Її вчили не ставити під сумнів жодного наказу, тож вона йшла в бій як і було треба. Певно через це її і призначили. Хоч у війську і дивились на неї косо, Кейн добре себе проявила і перш за все турбувалась за своїх людей, а це уже заслуговувало поваги.

Військо ділилось на загони. Модифіковані ведмеді були найліпші, коли справа йшла про штурм, адже вони були кремезними, сильними і їх було найбільше. Не менш вправними вважались вовки, їх мисливські інстинкти були досить слушними, вони вміли не просто шукати жертв, витягаючи їх із теплих нір, а й вправно оточували, адже рухались значно тихіше за ведмедів і при цьому найліпше орієнтувалися у просторі. Лисиці складали їм гарну конкуренцію у мисливській справі, ті вміли грамотно виманювати жертву розставляючи вдалі пастки.

Втім найбажанішим був загін котячих. Тільки їх швидкість, спритність, а найголовніше – безшумність, дозволяла нищити ворога так, що він не встигне й усвідомити, як смерть уже прийшла по нього. Бо йшла та смерть на м’яких подушечках лап, що вправно обходили сухе гілля та листя, легко ступаючи по рівній землі. Котячих було найменше. Та вони проявляли себе напрочуд добре, компенсуючи недостатню чисельність – власною вправністю.

– Не дозволяйте їм говорити з вами, – знову повторилась команда.

Кейн роздратовано стиснула вушну раковину, у спробі перезавантажити комунікатор. Це була єдина можливість вимкнути періодичний повтор повідомлення. 

У сутінках щось зблиснуло, очі Кейн засяяли, у спробі розгледіти фігуру попереду. Джей у подобі пантери підійшов до неї поволі. Блискуча чорна шерсть, аж сяяла у світлі трьох супутників. Зелені очі горіли, вуха були щільно притиснуті до голови. Він неспокійно розхитував хвостом, зосереджений і спокійний. Як їх вчили.