Розділ 9

В салоні знову зашуміло, не чекаючи команди Алостера, Кейн підхопила маску, що подавала кисень і приклала її до носа. Та вмить розширилась прозорими еластичними пластинками, що почали огортати все її обличчя та тіло. Перед очима, на прозорій панелі миготіли блакитні та пурпурні індикатори, що контролювали тиск, рівень повітря та пульс.

– Будь ласка, вдягніть костюми життєзабезпечення. Це маски по праву руку від вас. Прикладіть їх до носа і вони одразу ж вибудуються довкола вашого тіла. Костюми повністю герметичні, за межами капсули вам нічого не загрожуватиме.

– Нащо мені ця маска? Я не люблю скафандри, я від них задихаюся!

– Цей костюм забезпечить вас чистим і якісним повітрям від компанії ЕйрТілґель. Під час стикування, з капсули буде викачане все повітря, аби ви мали можливість безперешкодно увійти до стерильної бази. Тож прошу вдягнути костюм, ветеранко Кім. Інакше, мені доведеться зробити це в обхід Вашому бажанню.

Голос Алостера лишався привітним попри сказану ним фразу. Кейн пригадувала Кім. Вона була однією з останніх, кого модифікували під час захоплення Індиґо. Її тримали у резерві останні роки. Вона народилася на базі, що знаходилась на орбіті. Тож рідко кудись переміщувалась. Попри те, що Кейн щиро поділяла її небажання вдягати скафандри, вона не надто полюбляла Кім. А надто її скандальну натуру. Тож зі скандалістками на кшталт Кім найліпша і найнебезпечніша зброя – повне ігнорування. 
Коли всі зрештою натягли ті прокляті маски, у капсулі зашуміло, освітлення перейшло у автономний режим. Хтось зойкнув. Кейн роздратовано зітхнула, звук був нетиповим у межах її скафандра. Щойно шум спинився, капсулу хитнуло, до дверцят стикувався пересувний коридор. 

– Вихід з капсули по черзі, будь ласка, не штовхайтеся. Першими виходять задні ряди по одному.

Всі скочили, загомонівши, Кейн лишилась на своєму місці, очікуючи черги. 

– Що, заснула? – стукнув її по кріслу Бріон.

– Браслетик не тисне? – фиркнула вона, підвівшись.

На проході вигулькнула нога. Немодифікована людина певно б не помітила і перечепилася. Втім Кейн, щосили наступила на стопу, вивернувши її аби добряче розтягнути сухожилля. Бріон загарчав від болю.

– Що сталось? – наблизився стюарт.

– Бріон схоже зайняв прохід випадково.

Алостер уважно поглянув на чоловіка, що тер свою стопу, скривившись від болю.

– Все гаразд, ветеране?

Кейн здійняла брову, що читалось приблизно як «тільки спробуй сказати щось інше». Бріон миттю зчитав її послання і знесилено кивнув.

Стюарт примружився, та все ж пропустив їх до виходу. Бріон ковиляв першим, Кейн дала йому фору, пропустивши за собою кількох людей. Де-де, а стикнутися із неспокійним ветераном у нестабільному коридорі між капсулою і центром вона точно не бажала. 

Підлога коридору нагадувала водяне ліжко, ноги провалювались у ній, а стінки хиталися. Притримуючись за поручні, ветеранка рушала вперед. Складалось враження, що Бріон і кілька інших ветеранів так і лишилися у віці шістнадцяти років. В них не відчувалося розвитку, дитячі витівки, дитячий булінг, дитячий склад розуму. Та вони були головорізами. А Влада таких любила. На полі бою, звісно. У буденному житті такі нерідко перетворювались на гармидерників та вбивць.

Залишивши коридор, Кейн увійшла до кабіни, прохолодні потоки газу обробили її скафандр. Двері відчинились, костюм знову стиснувся: пластини склалися одна на одну, здіймаючись на її тіла і за певну мить знову набули форми кисневої маски. Дівчина підхопила її рукою і увійшла до приймальні.

– Сил та наснаги, ветеранко! – озвався інтерфейс біля стійки. – Вашу особу було підтверджено, а речі проскановано. Нагадую: комунікатор на час Вашого перебування вимкнено. Ваш інтерфейс не зможе здійснювати дзвінків також. Ми дбаємо про Ваш спокій. Просимо ставитися з розумінням. Вам присвоєно кімнату на другому поверсі. Номер 2503. Зустріч з ментором відбудеться о шостій за місцевим часом, вечеря о п’ятій тридцять. Бажаю приємного перебування у центрі, ветеранко Лавкрафт.

Кейн проігнорувала інтерфейс, рушаючи до сходів. Якщо на Індиґо чим вище поверх, тим престижніше кімната, то на супутниках ситуація була протилежною. У гарно забудованому місті, де небо внаслідок атмосфери мало ніжний блакитний відтінок, високі поверхи цікаві привабливим краєвидом. На супутнику крім твердої скелястої поверхні і штучного пурпурового купола не було нічого. За вікнами на високій висоті можна було б зустріти лише чорноту безкрайнього неба та неонову сітку від якої рябило в очах. Це викликало паніку, страх втрати контролю, повітря і, зрештою, самого життя. 

Тож все командування селили внизу, лишаючи верхні поверхи рядовим. Яка ж тільки турбота! І головне: яка рівність!

Раніше жителі найвищих номерів щільно затуляли фіранки, аби не вводити себе у той стан безвиході. Це не личило центру, що дбає про душевний спокій своїх відвідувачів, тож згодом Влада подбала про цифрові вікна, які можна перемикати на будь-який анімований краєвид із каталогу.

Кейн увійшла до кімнати із приємною бузковою підсвіткою, широким ліжком та ванною кімнатою. Знявши взуття, дівчина впала на ліжко, насолоджуючись м’якістю постелі. Вона не зчулася як задрімала. 

Монотонний голос Ноубл виводив ветеранку зі сну поступово. Вона уявляла персонажку Кетрін Тейт у серіалі «Доктор Хто», адже саме голос акторки Кейн колись обрала для персонального інтерфейсу. У тому химерному сні Донна Ноубл намагалась упевнити дівчину, що їй ліпше тікати звідси. Ветеранка пливла у безмежжі, не усвідомлюючи жодного слова, неначе вся реальність розсіювалась перед нею, обертаючись на пульсуючі хвилі світла, що поглинали її.