Розділ 8

О п’ятій Кейн уже була готова до прибуття трансферної капсули. Вона вийшла надвір. О цій порі повітря було особливо сухим, адже вночі всі системи працювали в автономному режимі. Одразу ж зволоживши очі, вона стала виглядати чи не летить ще її транспорт.

За кілька хвилин на парковку приземлився невеличкий гладенький корабель. Капсулою його називали не просто так, він мав відповідну форму і був блискучого сріблястого кольору. Кейн рушила до стоянки, склавши руки в кишені штанів. На чорному зоряному небі зараз сяяли два з трьох місяців. Бузковий – Міконас і синій – Атлас мали різний розмір. Червоний місяць – Паррес вона змогла побачити лише як відійшла на пристойну відстань від будинку. Незначна за розміром крапка визирала з-за високих будівель, блимаючи, наче підморгуючи Кейн.

– Сил та наснаги, ветеранко! Мене звати Алостер, я буду стюартом впродовж Вашої подорожі. Чи можу я взяти Ваші речі?

– Дякую, Алостере. Та все своє я вже несу з собою, – постукавши долонею по кишеньці на карабіні, мовила вона і піднялась до капсули.

Повітря тут було добре зволожене і очищене, Кейн зітхнула від полегшення. Місць у капсулі було десять. Жодне не було закріплене за кимось конкретним, тож вона всілася позаду, біля ілюмінатора.
Кілька ветеранів коротко кивнули їй, інші мовчки занурились у власні цифрові інтерфейси. Хтось дивився черговий ші-сек, хтось слухав банальні пісеньки ші, а хтось мовчки витріщався у віконце, передчуваючи, що на клятому ретриті залишить частинку себе і повернеться кимось геть іншим. Більшість військових тримались за свій біль, бо це було єдине, чого Влада не мала можливості контролювати. Це був оголений нерв, щось настільки живе і болісне, щось що містило спогади про те, коли відчувати ще дозволялось. Коли почуття не були суворо регламентовані і контрольовані Владою. Тепер же, і це було під загрозою.

Капсула спинилась ще кілька разів, аби забрати чотирьох ветеранів з їх будинків. Стюарт натис на пульсуючу крапку на шиї і його голос став гучнішим:

– Доброго ранку, шановні ветерани. Зовсім скоро ми перемістимось до Центру на Міконасі, та спершу мусимо зробити зупинку у рехабі аби забрати тих, хто на превеликий жаль, перебував у складнішому стані. Прошу виявити повагу до них та не провокувати конфліктні ситуації. Зупинка буде досить короткою.

Кейн мовчки дивилась у вікно. Реабілітаційний центр був чи не єдиною абсолютно білою будівлею без рекламних банерів. Гладенький блискучий матеріал здавався абсолютно безшовним. Неначе великий куб, в оточенні гарно підстрижених кущиків та молоденьких дерев. Їй не доводилось бути у центрі раніше. Туди як правило забирали тих, хто занадто захопився «іскрою». Незважаючи на всі переживання Кейн, займатися такою дурнею вона б не стала. Та не засуджувала тих, хто мав менше внутрішньої сили аби здолати все пережите.

Із центру вийшло троє ветеранів, вбраних у білі медичні костюми. Цифрові лікарняні браслети сяяли блакитним кольором довкола їх зап’ястків. І все б нічого, якби серед пацієнтів рехабу не було Бріона. Чоловік знайшов її поглядом миттєво. Темно-карі, майже чорні очі звузились, сухі білі губи викривились з відразою. Від цього руху на нижній губі пролягла тріщинка, крапля крові зблиснула, додавши кольору його білим вустам.

Він рушав повільно, кілька ветеранів стиснулись, відсунувшись до самого вікна, наче це б могло зробити їх невидимими. Кейн дивилась на чоловіка з неприхованим жалем. Бріон завжди був трохи емоційним, та в глибині душі він не був лихою людиною. Зараз він здавався злим на весь світ, сповнений ненависті і огиди. Прикро, що такі як він ніколи не розуміють суті: якщо тобі огидний світ і всі довкола, перш за все твоя огида стосується тебе самого. Від того, що Бріон не здатен прийняти себе, не здатен бачити себе частиною суспільства після пережитого, він відчуває наче весь світ сповнений огидними створіннями, що завжди несправедливі до нього. Проблема завжди глибша, ніж здається на перший погляд.

Він спинився поряд з Кейн, кинувши на неї презирливий погляд. Постукав рукою по спинці її крісла, оглядаючи її як дичину, яку збирається вполювати, щойно обернеться у ведмедя. Кейн завжди дратувало подібне зухвальство. І хоч вона була за природою досить терплячою, так і кортіло розрівняти мордяку невігласа власним чоботом. Або чимось важчим. Ветеранка кинула на нього глузливий погляд:

– Загубився? 

– Насолоджуюсь думкою, що ти будеш беззахисною поряд зі мною невизначену кількість часу.

– До першої краплі «іскри» у твої і без того червоні очі? Зізнавайся, куди запхав? Проковтнув? Чи мені змусити тебе присісти і кашляти?

Погляд Бріона став гострішим.

– Тобі кінець, Лавкрафт.

– Авжеж…Всядься вже, з твоїми атрофованими м’язами, намагаючись нашкодити мені ще ручку вивернеш. Не хочу бути відповідальною за каліцтво нещасного ветерана.

– Слухай…

– Та замовкни ти вже. Не ганьбися ще більше. Посади свою дупу на крісло нарешті. Або я допоможу тобі, – її очі зблиснули. – Допомогти?

– Ризикни, – хмикнув він.

Кейн дозволила кігтям видовжитись і стиснула підлокітник підводячись. Бріон вдавав, що йому байдуже, та ледь помітний проблиск страху у його очах не сховався від ветеранки.

– О…Хтось щось пригадав, чи не так? – довгим загнутим кігтем, вона відсунула комірець, відкриваючи його ключицю. Рожеві глибокі шрами, здавались білими на смаглявій шкірі Бріона. Сліди від пазурів. Її пазурів, коли той перейшов межу.