Розділ 7

Офіційно процедура починалася від наступного ранку. У такий спосіб Влада великодушно дозволяла ветеранці владнати всі справи перед тривалою відсутністю. Як довго весь той захід відбуватиметься повністю залежатиме від неї і це, певно дратувало Кейн найбільше: не мати конкретики.

Із собою дозволяли взяти до п’яти речей. Дівчина розгублено нипала квартирою не маючи уявлення, що брати в дорогу. Вона не була прив’язана до одягу. Не мала пам’ятних сувенірів, що помістились би до кишені. Кейн взагалі не була занадто сентиментальною, тож вирішила взяти виключно білизну і ще один светр.

Все це вмістилось у кишеню із функцією стиснення, тож вона просто почепила її на карабін, прикріпивши до поясу.

Брати з собою плеєр було заманливо, та чомусь їй не хотілось показувати його іншим. Ветеранка зітхнула, сівши на диван. У двері постукали.

– Ветеранко, до Вас прийшов Реймі, – озвався голос Ноубл.

Кейн підвелася, відчинивши двері. Хлопчик задихався, наче біг перед тим.

– Привіт.

– Привіт… – важко зітхнув він. – Я чув, що тебе теж забирають?

Кейн роззирнулась, поклавши руку хлопчику на плече:

– Заходь, – легенько підштовхнувши його до квартири, вона зачинила двері.

Реймі зробив кілька кроків і зняв взуття. 

– Все гаразд? Тебе щось турбує?

Він хитнув головою.

– Бріон тебе не чіпав?

Реймі знову похитав головою.

– Тоді що сталось? Я ж бачу, щось не так.

Карі оченята раз кліпнули і опустилися.

– Це через мене тебе заберуть? – спитав хлопчик нарешті.

– Що? – здійняла брови Кейн. – З чого ти взагалі таке взяв?

– Просто…Вони прийшли після того, як ми почали бачитись. Сказали, що батькам треба допомога. Питали про тебе, думали я знаю… Я не хотів тебе підставляти, чесно. Мені подобається до тебе приходити. Я не знав…

– Агов…Ти що! – Кейн присіла біля нього, поклавши руки йому на плечі. – Ти ні в чому не винен. Це сталось геть із інших причин. І до того ж…Я скоро повернуся.

– А мене…Мене теж модифікують?

– Ні, Реймі. Вони тебе не чіпатимуть. А батькам і справді потрібна допомога. Та з ними все буде гаразд, я запевняю.

Хлопчик зустрівся з ними поглядами.

– А довго тебе не буде?

– Я зроблю все аби повернутись раніше.

– Справді?

– Звісно, – вона всміхнулась, підводячись. – Ходімо, маю відерце фісташкового морозива для тебе.

Реймі всміхнувся пішовши слідом. Кейн увімкнула старий мультфільм і всілась на канапу.

– А що ми будемо дивитися?

– «Щось не так з Роном». Чудовий мульт, візьми ще одну ложку і будемо дивитися.

За мить хлопчик всівся поряд. Складно було пояснити ту незвичну легкість, яку ветеранка відчувала у його присутності. Просто мультфільм, смачне морозиво і оченята сповнені здивування, щоразу як на екрані відбувалось щось неочікуване.

– Вони такі злі до Барні… – засмучено мовив Реймі.

– Так…Часом навіть діти бувають несправедливі. У тебе є друзі в школі?

– Так, мій найліпший друг Корін і ще я дружу з Амандою… – чомусь одразу щоки хлопчика порозовіли.

– О…Аманда, значить? – криво всміхнулась ветеранка, набравши морозива у ложку.

Реймі засоромлено відвів погляд.

– У неї найвищий бал серед класу. Вона ду-уже розумна.

– Це гарно. А в тебе який бал?

– Ну…Я гарно граю у віртуальний футбол. А ще мені подобається алгоритміка, – з набитим ротом відповів Реймі.

– Цікаво, то ти станеш першим віртуальним футболістом, що має вчений ступінь з алгоритміки?

Реймі розреготався.

– Не настільки вона мені подобається, щоб я ставав вченим.

Кейн засміялась.

– Я б, мабуть, хотів стати космічним архітектором. 

– Для цього треба вміти дуже гарно і чітко будувати цифрові креслення, – набравши ще морозива у ложку, мовила вона.

– Так. А ще переводити всі виміри у потрібний масштаб, враховувати вагу і товщину матеріалу, не забувати про герметичність та ергономіку для пасажирів.

Ветеранка здійняла брови.

– А ти цікавився питанням, як бачу.

– Тато каже одних мрій замало, – знизав плечима хлопчик, шкрябаючи ложкою зелену поверхню у відерці. – Якщо я дійсно хочу здобути таку професію – треба цікавитись нею, вчитися, тренуватися.
«Хоч щось путнє зробив Бріон» – пронеслось у її голові, та Кейн вирішила змовчати.

– То… – набравши морозива у ложку, спитала вона. – Як ти тренуєшся?

– У школі я ходжу до клубу макетобудівельників. Вони працюють із візуалізаторами, що пласкі форми переводять у об’ємні.