Розділ 6

Попри те, що інстинкти взяли гору, Кейн ніколи до кінця не втрачала людського розуму. Вона не могла повністю контролювати себе у тілі гепарда, та все ж мала змогу мислити і усвідомлювати. У звичній втечі від переслідувачів це зручна річ, втім на війні, де твоя основна мета нищити…

Гепард хитнула головою, відганяючи від себе спогади чужих криків і хрускоту кісток. Натомість вигнула хребет, задаючи собі прискорення одним сильним ривком. Вона тримала голову рівно, виглядаючи ворога у пітьмі. Хвіст збалансовував гнучке тіло при кожному її стрибку. Її кігті були напіввтягнуті, шкрябаючи суху землю, розкидаючи пилюку навсібіч. Хоч серце прискорено билося, дихання гепарда було розміреним, вона була зосереджена, женучи себе якомога далі.

За межами будинку розташовувався великий парк, тут майже не було стежок для прогулянок – абсолютний гарно доглянутий ліс та кілька лавок. Тікати сюди у формі тварини було не найрозумнішим рішенням Кейн, втім тут знайти її було б досить складно. Спинившись серед густих кущів вона принишкла, неспокійно кидаючи хвоста у різні боки. Вона ліпше бачила у напівтемряві, ніж людським зором, втім не була здатна бачити найтемніші закутки лісу, тож лише прислухалася, нашорошивши вуха.

Почувся шурхіт, Кейн опустила голову, вглядаючись у пітьму. Кроки наближалися, чувся голос, спотворений динаміком комунікатора.

– Вона точно побігла сюди?

– Її бачили на вході до парку.

– Скануйте. 

Гепард підвелася, безшумно ступаючи. Писк комунікатора, змусив її притиснути вуха до голови. Вона скочила вперед, вибираючи оптимальну траєкторію. Вибивши сканер з рук чоловіка у чорній уніформі з галактикою на грудях, вона схопила його в зуби і сховалась у пітьмі.

– Де вона?

– Побігла туди.

– Ветеранко Лавкрафт. Ми не зашкодимо Вам. Лише прагнемо допомогти. Ніхто не постраждає, запевняю.

Гепард  клацнула зубами. Знала вона їх допомогу. Вона опустилась, готуючись до нового стрибка. Хвіст неспокійно рухався з боку в бік.

Ледь чутні кроки позаду змусили її розвернутися. Вона махнула лапою, кігті випустились розрізаючи уніформу нападника.

– Трясця!

Кейн стрибнула на нього, поваливши на землю. Передні лапи тиснули на його груди. Губи чоловіка тремтіли, він перелякано вдивлявся у вискалену морду гепарда.

– Присягаюсь, ветеранко…Ми не зашкодимо. Не чиніть опору…будь ласка…

– Хлопець щось знає? – почулось у його комунікаторі.

Чоловік закляк, здійнявши руки.

– Ні. Він її не бачив, – озвався інший голос.

– Тримайте його у полі зору. Він може щось приховувати.

Чоловік знервовано ковтнув. Кейн заклякла. Вони зашкодять Реймі. Скориставшись її розгубленістю чоловік натиснув щокою кнопку комунікатора.

– Вона тут! Вона тримає мене!

Гепард вискалилась, всадивши кігті у груди чоловіка. Він закричав, намагаючись вирватись. Щойно її зуби зблиснули у темряві, готуючись перегризти горло нападнику – укол, що змусив праве стегно заніміти, вивів її з рівноваги. Вона похитнулась. Перед очима пливло, язик розслабився, повиснувши у кутику пащі. І пітьма поглинула її.

Прокинулась вона, як не дивно, у своїй квартирі. Судячи із її зору і слабкого нюху, вона знову була у людській подобі. Кейн окинула себе поглядом. Вона була повністю вдягнена, у голові ще шуміло, вона притисла долоню до холодного обличчя.

– Перепрошую за транквілізатор, – озвався тихий голос.

Кейн повернула голову. Молодий чоловік у темно-синьому медичному халаті сидів на кріслі, уважно спостерігаючи за нею. Він мав бліде обличчя, колючі карі очі і зализане назад, блискуче від спеціального гелю волосся.

– Мене звати Брайан Вулфсток, – представився чоловік. – Я – ментор. Ми мали декілька питань до Вас, ветеранко. Втім, Ви не були готові говорити з нами. Я розумію. Та зараз, я бачу запитання з’явились і у Вас і я залюбки дам на них відповідь.

– Чому я вдома? – прохрипіла вона, покрутивши головою.

– Ми вирішили, що було б занадто агресивно доставляти Вас до центру ментальної реабілітації без Вашої згоди.

Кейн повільно підвелася, сівши на канапі. Кожен рух віддавався поколюванням у потилиці.

– А переслідувати мене і стріляти транквілізатором типу не агресивно?

– Ми мусили реагувати швидко, за транквілізатор я перепрошую. Знову, – він всміхнувся, хоча очі лишались колючими. – Втім, ми не мали на меті Вас переслідувати, виключно поспілкуватися.

– Для спілкування призначають зустріч, – мовила вона, потерши шию пальцями. – А не оточують групою, чатуючи під будинком.

– Пробачте і за це, – кивнув він.

– Якщо Ви думаєте, що ці всі вибачення якимось чином допоможуть мені вам довіряти – помиляєтесь, – підвелась вона. – Я відмовляюся від ментальної реабілітації. Всі необхідні обстеження я проходжу регулярно.

Вона рушила до стійки і налила собі води у склянку. Страшенно хотілося пити…

– Ми отримали записи із камер спостереження в’язниці Індиґо.