Розділ 4

Повернувшись додому, Кейн знову зустріла Реймі. Хлопчик всміхнувся їй, та вона помітила його тремтіння.

– Зайдеш в гості?

Він похитав головою.

– Батько не дозволяє тебе турбувати.

– Якби ти турбував мене, я б не запрошувала. Заходь, я купила кілька коробок цукерок.

Вона відчинила двері, впустивши хлопця і поставила пакунки на підлогу.

– Справді? – всміхнувся він.

Кейн знизала плечима. Після в’язниці вона зайшла до крамниці, міркуючи про те, що вдома немає жодних снеків. Побачивши цукерки, вона чомусь одразу згадала про малого. Щось підказувало їй, що він рідко їв солодощі. Враховуючи, що батьки надто зайняті власними скандалами, не дбають навіть про те аби він з’їв щось путнє, не кажучи вже про десерт.

– Ти любиш шоколад? – спитав хлопчик, знявши взуття.

 – Він входить до переліку продуктів, які мені нашкодять. Та колись я дуже його любила.

– Це через модифікацію, так? – спитав він, понизивши голос. – У батька теж такий список є. 

Кейн всміхнулась, рушаючи до кухні.

– Ти вечеряв?

Реймі кивнув.

– Схопив сендвіч перед тим, як втік.

– Часто вони так? – спитала вона і роздратовано зітхнула, звісно часто, вона ж сама чує.

Хлопчик знизав плечима.

– Коли просто кричать то ще нормально, а коли починають битися – бігають одне за одним по всій квартирі і я йду геть. 

– Тобі страшно?

Він знову знизав плечима, витерши носа передпліччям.

– Я не люблю, коли хтось б’ється.

Вона коротко кивнула.

– Я теж.

Реймі всміхнувся їй.

– Що ж, вечерю мені вже доставили, я лише її розігрію. Ти не проти тушкованого м’яса у солодкому соусі?

– Звучить смачно. Батьку теж таке приходить, але він ніколи не давав скуштувати.

Кейн зітхнула, аби не вилаятись. Та що не так із тим Бріоном? Діставши тацю з печі, вона поставила її на стійку перед хлопцем.

– Ну, я не голодна, тож налітай.

Вона сіла на стільчик навпроти, підігнувши під себе ногу. Реймі із задоволенням їв, зрідка всміхаючись ветеранці. За хвилину чи близько того, хлопчик важко зітхнув, притулившись до спинки стільця.

– Наївся?

Хлопчик кивнув.

– Дякую. Дуже смачно.

– На здоров’я, – вона зустрілась із ним поглядами. – Чого ти так на мене дивишся?

– Не знаю чи можна питати… – знітився він.

– Спитай і я скажу чи можна.

Реймі певну мить обмірковував чи варто, та все ж переборов себе:

– Яка у тебе модифікація?

Вона опустила очі, прибираючи тацю.

– Я – гепард, – тихо відповіла Кейн.

Хлопчик округлив очі.

– Котячі дуже рідкісні… – із захопленням зітхнув він.

Кейн знизала плечима.

– Маю друга, він модифікована пантера. Вже двоє, Реймі, отже не такі і рідкісні.

Хлопчик всміхнувся.

– Це було боляче?

Кейн відвела погляд. Спогади увірвалися у її голову так миттєво, що вона не встигла зреагувати.
Образи, що спалахували у пам’яті, нагадували уламки скла, що боляче впивалися у шкіру. Там були холодні руки, що тягнули її гладенькою глянцевою підлогою. Яскраве світло, від якого боліли очі, сповнені сліз. Скляні двері, від яких віддалялась невисока жінка з пшеничним, як у неї самої волоссям. Страх, що паралізовував дівчинку, перетворюючи на ганчір’яну ляльку яку волокли підлогою. Крик, від якого охрипло горло. 

– Мамо! – кричала дванадцятирічна Кейн. – Мамо, повернися!

Та вона навіть не озирнулася. Коридор ставав дедалі довшим. Прохолодне повітря змушувало її здригатися. Щойно її всадовили у крісло, металеві браслети зімкнулися довкола рук та ніг. Висока жінка у масці мала холодний погляд блакитних очей.

– Вітаю, Кейн.

– Де моя мама? – у спробі вирватись із металевих пут, кричала дівчинка.

– Про неї не варто турбуватися.

– Я хочу додому… – плакала Кейн.

– Моя люба, – рука у щільній білій рукавичці лишила холодний доторк до її лоба. – Тепер ти вдома.

Раптовий укол у спину, змусив її скрикнути.

– Більше не болітиме, я обіцяю, – запевнила лікарка.

А тоді все потемніло. Вона прокинулась від болю, що починався у скронях, пульсував у спині і вибухав у низу живота від чого вона не відчувала власних ніг. Язик прилипав до піднебіння. Хотілося пити. Від болю було складно усвідомити, що відбулося.