Розділ 3

Впродовж наступного тижня вона не бачила Реймі щонайменше три дні. То було дивно, адже його батьки сварилися із постійною регулярністю. Кейн намагалась притлумити хвилювання за хлопця.

«Це не моя дитина. Не мої проблеми. Не моя справа» – неначе мантру повторювала вона.

– У Вас одне пропущене повідомлення. Бажаєте аби я озвучила?

Кейн зітхнула, знявши взуття.

– Привіт, Кейн! – весело озвалась Саманта. 

Ветеранка всілась на диван готуючись до потоку нескінченної інформації. З усіх її знайомих, лише Саманта мала дивну особливість: її рот не стулявся. Це буквально була найбалакучіша особа, яку вона колись зустрічала. Та все одно дівчина була не злою, навіть дещо простодушною, чим не викликала агресії, радше тихе роздратування.

– Присягаюся, ти єдина людина яку я знаю, що досі користується голосовим комунікатором. Всі вже перейшли на віртуальні кімнати, та все гаразд, ти завжди була особливою, правду ж кажу? 

 Саманта розреготалась. 

– Словом, я тут дещо дізналась. Не певна, що ти захочеш почути про це від сторонніх, тож як добра подруга скажу: щойно бачила Тильду. Ти пам’ятаєш Тильду, так? Вона сестра Ґанса, ну…Того Ґанса колишнього Майка, з яким він мало не одружився. До речі Ґанс уже знайшов собі нового, я про нього згодом розповім. 

Вона на мить замовкла.

– Про що я казала… А! Тильда, так от її найліпша подруга Б’янка одружується! Чого я тобі про це кажу? Бо вона прийняла пропозицію хлопця, з яким зустрічалась три місяці і це неабихто. Це Кіліан! Уявляєш? Я просто в шоці як швидко він посмів забути тебе! Але знаєш, що? Туди йому й дорога! Ти собі таких ще сотню знайдеш. До речі, хто в тебе зараз? Певно якийсь красень із біцепсом розміром з голову?

Саманта реготнула.

– Гаразд, маю бігти. Маккензі приготував шарлотку. Сам! Не вірю, що він не спалив пів хати, – знову сміх. – Цілую тебе, Кейн. Може якось зустрінемось? Ну, гаразд, не насідаю. Бувай!

Ветеранка заплющила очі.

– Бажаєте гарячу ванну чи коктейль?

– Дай мені хвилинку, Ноубл, – потерла перенісся вона. 

Звісно, Кейн була рада за колишнього, водночас почувалась «не тією». Увесь час. Всі свої стосунки, все життя вона була «не тією» для когось. Чотири роки з попереднім хлопцем на ім’я Ларсен минали так само: ніяк, без планів на майбутнє. Перед ним був Деррек, три з половиною роки того ж самого – життя одним днем. Тільки щоразу цей день видавався довшим за попередні. День, що охоплював кілька років. І завжди все починалося з тепла, часом пристрасті, обіцянок. Тоді приходив у спокій, що з одного боку приносить полегшення і насолоду від спільно проведеного часу, втім потім цей день тихо вмирав, лишаючи по собі лише спогади і порожнечу, перетікаючи у нескінченну беззоряну ніч. 

І одразу ж після завершення стосунків з Кейн, їх життя неначе нарешті набували сенсу, наче вони прокидались від поганого сну і знаходили те своє щастя. Знаходили «тих, єдиних», кого шукали від початку власного існування. Кейн же лишалася на місці. І світ знову і знову змінювався довкола, лишаючи її неначе у коконі, куди не долинав ні час, ні події, ні зміни. Все, що було: приготована кимось їжа, дбайливо подана розумним будинком, ранні альбоми Radiohead у навушниках та повтор «Надприродного». Це все, що вона мала. Все, що вона могла мати. І чим більше років минало, тим більше вона розуміла, що це все, на що вона заслуговує.

Відчувши різь в очах від несподіваних сліз, Кейн прокліпалась і хутко підвелася. Ні-ні. Ридати не у її стилі. Цього не буде. 

Побігши до свого корабля, вона набрала необхідну адресу і прийняла медикамент.

– Сил та наснаги, ветеранко! – привітався вартовий в’язниці, що зустрічав відвідувачів. – На сьогодні не надходило бронювання від Вас.

– Перепрошую. Це спонтанна поїздка. Чи встигну я на години відвідування без бронювання? – спитала вона.

– Ну, в’язня 732580 крім Вас ніхто не навідує. До завершення приймального часу всього година. Тож, маємо поквапитись.

Кейн коротко кивнула, рушаючи до дверей. Пройшовши звичну перевірку особистих речей та кишень, дівчина рушила до кімнати відвідувань.

Їх звичний стіл був порожнім, кілька людей сиділо за іншими, спілкуючись із рідними чи друзями, що мали необережність потрапити за ґрати. Вона зітхнула, відсунувши стілець. За кілька хвилин Джея привели до неї.

– Не чекав, що ти сьогодні прийдеш, – зізнався чоловік, щойно його ланцюг причепили до столу. – Аж двічі за останній місяць? Я певно щасливчик.

Він важко всівся на стілець, поглянувши на подругу.

– Все гаразд?

– Міркувала про те, що раніше аби навідати в’язня треба було пертися через все місто, а то і в інший штат. Труситися у якійсь задушливій чортопхайці, спостерігаючи однакові краєвиди за вікном…

– Що, знову почнеш своє «раніше було краще?» – пирхнув він, склавши масивні руки на грудях.

– Зараз все намагаються подати компактніше, доступніше без витрачання зайвого часу. 

– Зайвий час тепер повністю займає реклама, думскролінг продукції за шаленими знижками та аватарів, з якими можна було не лише порадитись, а й одружитися.