Розділ 2

Наступного ранку добряче поснідавши шакшукою, ветеранка вирішила піти на прогулянку. Зустрівши хлопчика на тих самих сходах вона мовчки кивнула йому і пішла у своїх справах. Відчуття тривоги заповнювало її, щоразу вона уявляла обличчя стурбованої дитини, та знову і знову переконувала себе, що це не її проблема. Втім думки її щоразу повертали до бідного хлопця, що сидів собі там на холодних сходах, стискаючи власні вуха аби захиститись від криків батьків.

Повернувшись за двадцять сім хвилин, Кейн, встромила картку у зчитувач і повернулась до хлопця.

– Довго ти тут сидиш?

Хлопчик злякано втупився у ветеранку.

– Агов? Я до тебе звертаюсь, хлопче.

Малий стурбовано кивнув.

– Ти голодний?

Хлопчик розгублено знизав плечима. Кейн зітхнула, вона не мала нагоди спілкуватись із дітьми, втім цього малого їй чогось було жаль.

– Заходь. Пересидиш в мене. Я дам тобі поїсти.

Малий насторожено поглянув на капралку.

– Трясця…Я не збираюсь тебе труїти. Їстимеш те, що мені поставляють, гаразд?

Хлопчик повільно підвівся і підійшов до Кейн.

– Та, заходь вже! Не кусаюся…

Малий увійшов до квартири і став у передпокої.

– Знімай взуття і заходь. Підлога тепла.

Вона натисла кнопку панелі, позбувшись верхнього одягу і хутко перевзулась. Хлопчик тупцював, не розуміючи що робити. 

– У мене є трохи салату, кус-кус і баранина у паніруванні. Будеш?

Хлопчик мовчав, йому було незручно. Кейн всміхнулась.

– Теж баранину не любиш?

Він знітився і похитав головою.

– Розумію… – зітхнула вона. – Той запах жоден соус не переб’є. Та чогось Влада вважає, що я маю її час від часу вживати. Гаразд…зараз глянемо, що в мене є.

Кейн рушила до холодильника і дістала з морозилки кілька сублімованих продуктів. Загалом це були комплексні прийоми їжі, спресовані, стиснуті настільки, що майже не займали місця. Спеціальна полиця у холодильнику була створена саме для таких, вона нагадувала шухляду картотеки, якими колись користувалися люди у архівах та бібліотеках. Капралка не знала для чого купувала їх раз на період, та їй подобалось мати альтернативу на той випадок, якщо Влада раптом припинить піклуватись про неї.

Діставши пляшку з каталізатором, Кейн набрала кілька крапель у піпетку і збризнула на пласкі гранули, що кріпились до біорозкладної форми. Їжа набухла, після чого Кейн відправила її до приготувальної печі.

– Ноубл, розігрій їжу, будь ласка, – склала руки на грудях Кейн.
Дверцята печі зачинилися, платформа почала повільно кружляти, розповсюджуючи аромат смаженої курки, свіжих овочів та вершкового соусу. Від нагрівання харч дуже швидко набув соковитого апетитного вигляду, неначе його щойно приготували.

– Страва готова до подачі, ветеранко.

– Дякую, – мовила Кейн і виклала форму на стійку, передавши хлопчику ложку.

– Їж. Це смачно.

Хлопчик кілька секунд витріщався то на їжу, то на Кейн, та все ж переборов себе і схопив ложку, набираючи у неї м’ясо.

– Ти любиш мультфільми?

Хлопчик знизав плечима, продовжуючи їсти.

– Може, тобі подобаються трилери?

Певний час він мовчав, а тоді видав:

– А що ти любиш дивитись?

– Все, що любили люди у період з нульових до тридцятих кілька тисячоліть тому.

– Хіба вони вже мали, що дивитися?

Кейн здивовано поглянула на хлопця.

– Ти про що?

Малий знову знизав плечима.

– Мама казала, що тисячоліття тому люди переглядали пласкі зображення, вважаючи це анімацією.

– Прикро, що твоя мати знає так мало. Ти бачив «Аркейн»?

Знову хитання головою.

– А «Зоряні Війни»? Це ж класика!

– Не бачив, – визнав хлопчик.

Кейн закотила очі.

– Гаразд… Почнімо з чогось легшого… Ноубл, увімкни «Любов смерть і роботи».

***

– Трясця! – рявкнула Кейн, після вимоги вимкнути мультсеріал. – Я забула про цицьки!

– Цицьки? – повторив хлопчик, захихотівши.

Кейн реготнула разом з ним і розглянула малого.

– Як тебе звати?

– Мама не дозволяє представлятись стороннім.

– Ну, я навряд чи стороння.

– Справді?

– Ти ж знаєш, де я живу, хіба ні?

Хлопчик засміявся.

– Так…

– Гаразд. Тоді ти знаєш на кого заявити Владі, чи не так?

Хлопчик всміхнувся.