Розділ 1

Я хочу бути стійким до майбутнього
Прийди і підніми мене, поки я не буду вище
Стерв'ятник прийде, щоб вкрасти мою молодість
Кинь шматки у вогонь
Брехуни прийдуть, щоб забрати мою правду
Я хочу бути стійким до майбутнього

Futureproof – Nothing but Thieves

Система Альтерборрос, планета Індиґо-352. 5193-й рік
 

За тридцять днів до початку кінця…

Ветеранка міжгалактичного війська, на ім’я Кейн Лавкрафт саме верталась до своєї квартири. Влада брала на себе всі витрати, дбаючи про власних бійців на пенсії. І хоч Кейн було всього тридцять, вона своє відвоювала і заслужила на пристойну платню.

Квартира мала три кімнати, великий балкон із повітроочисниками і рекуператором. Простора кухня, напхана під зав’язку новомодною технікою, здавалась бутафорією, адже Влада постачала готові страви тричі на добу, аби ветеранка була сповнена сил і не витрачала час на готування. 

З одного боку це економило їй купу часу та грошей, з іншого ж – їй не було чого робити впродовж доби, адже вона мала досить коштів, аби не працювати до кінця своїх днів. Кейн відвідувала спортивну залу, часом ходила на танці чи організовані пленери на природі. (Останні кілька років вона відкрила для себе задоволення малювати пейзажі.) Загалом, її життя після пережитого було досить спокійним. Всі ветерани були модифікованими, а отже стерильними. Вона ніколи не матиме родини чи дітей, тож і про чоловіка або дружину не замислювалась (принаймні їй подобалось так казати іншим). Жити із відставним військовим було б складно. Хоч війна минула трохи більше як десять років тому, Кейн досі прокидалась від кошмарів, кричучи до хрипкості у горлі. Вона не бажала розділяти власні страждання з ким-небудь. Не хотіла скидати на когось таку відповідальність. До того ж, жодна спроба не була успішною.

Дівчина рушала повільно, майже беззвучно – то було вже звичкою, частиною її бойових навичок. З хронічною тривожністю її намагання все робити розмірено давалася досить складно. Та вона докладала чимало зусиль аби навчити себе діяти якомога повільніше, без зайвих емоцій. Встромивши картку у датчик, вона зазирнула у віконце. Блакитний промінь зчитав її сітківку, висунувши панель для перевірки відбитків пальців. Щоразу Кейн міркувала про те, що такі заходи безпеки позбавлені сенсу, якщо хтось коли-небудь спробує застосувати тиск до господаря помешкання. Втім, саму Кейн хтось навряд чи хтось би сподівався примусити до будь-чого. Вона мала силу, непідвласну звичайним крадіям.

– Вітаю вдома, ветеранко! – озвався голос інтерфейсу розумного будинку, щойно вона зачинила двері.

Кейн проігнорувала життєрадісний голос диктора і зняла взуття. Хай там хтось і полюбляє чвалати взутим по гарно прибраній самоочисній підлозі, сама ж ветеранка не любила подібне і віддавала перевагу зручним капцям, що пристосовувались до стопи, стаючи абсолютно невідчутними. Вона натисла кнопку і верхній одяг перетворився на панель, розміром з великий палець. Підхопивши її, Кейн покрутила її між пальців і поклала на стійку, де зберігала ключ-картку.

Хоч ця квартира слугувала їй домом останні вісім років, Кейн щоразу ловила себе на думці, що і тут почувається неначе в гостях. Стерильне приміщення. Зручні меблі-трансформери, що покликані економити місце і перетворюватись на комфортабельні предмети. Тепла чиста підлога, килимки із штучного гіпоалергенного хутра. Тут не було жодної речі, що могла б нагадувати її саму. Після всього побаченого вона не відчувала себе у безпеці і не мала бажання здобувати речі, що підкреслювали б її ідентичність. Кейн відчинила вікно, втупившись у чорне небо, поцятковане білими і пурпуровими зірками. Один із трьох місяців блищав блакитною поверхнею. Два інших можна було побачити з іншого боку будинку, куди не виходили вікна її квартири.

– Вашу вечерю доставлено! – озвався голос диктора. – Бажаєте аби я засервірувала для Вас стіл?

Кейн промовчала. Якщо не давати відповідь диктору щонайменш п’ять хвилин він за замовчуванням діятиме за протоколом. Влада забезпечувала життя ветеранів повністю: надсилала сніданки, обіди та вечері, приготовані найкращими кухарями. Вона могла не споживати їжу, та не мала можливості відмовитись. Тож вже за п’ять хвилин пакунок, що стирчав із віконця доставок був розібраний і гарно розставлений на переносному столику. Екран, розміром з усю стіну у вітальні увімкнувся на улюбленій передачі ветеранки. Світло вимкнулось, натомість під стелею сяяли голограми зоряного неба, полярного сяйва та планет Сонячної системи, якої Кейн не бачила певно що років з десять.

Важко зітхнувши, вона рушила до м’якої канапи і всілася. Підставка для ніг миттєво під’їхала до неї, аби ветеранка мала змогу зручніше влаштуватися. Вечеря цього разу складалась із тушкованих овочів, асорті із м’яса у пікантному паніруванні та рису басматі у спеціях. Із напоїв ветеранці запропонували виноградно-вишневий напій, що дещо поколював язик і зігрівав горло. Знехотя Кейн поглядала на екран, зрідка косившись на приготовану і гарно розкладену їжу. За кілька хвилин, прикупивши лиха, дівчина таки взялась за свою вечерю, відчуваючи як приємно та гріє зголоднілий шлунок.

– У Вас вісім голосових повідомлень. Бажаєте аби я озвучила їх?

Кейн знову мовчала, мляво пережовуючи гарно приготовану яловичину. Роздалося п’ять коротких гудків і з динаміків залунало:

– З днем народження, капралко! Хай все вдається! – низький чоловічий голос, то був Майк, один з її побратимів.