Глава 2

Після занять Богдана повернулася додому вже затемна.
Щойно вона переступила поріг, одразу зрозуміла — на неї чекали.
Мати сиділа біля столу з напружено складеними руками, а тітка Тамара стояла біля вікна, ніби готувалася до допиту.
— Богдано, сьогодні заходив Віктор, — суворо сказала мати. — Він повідомив, що весілля не відбудеться.
Богдана повільно зняла рукавички.
— Я знаю. Він сказав мені про це ще вдень.
У кімнаті запала коротка тиша.
Тамара різко повернулася до неї.
— І це все? — обурено спитала вона. — Чому ти така спокійна?

Богдана підняла на неї погляд.
Бо вперше за довгий час їй не хотілося просити вибачення за власне життя.
— А я маю плакати? — тихо запитала вона.
— Ти втратила нареченого! — вигукнула Тамара. — Поважного чоловіка! Після такого про тебе говоритимуть.
— Говорили й до цього, — спокійно відповіла Богдана. — Коли я пішла працювати.

— Та як ти можеш так говорити?!
Богдана повільно підняла очі на тітку.
— Тітко, це моє життя. Не вам вирішувати за мене. Ні вам, ні татові, ні мамі.
Або ще жорсткіше:
— Це моє життя. І я більше не дозволю вам вирішувати його за мене.

Богдана зачинила двері своєї кімнати й сперлася на них спиною.
Знизу ще долинали приглушені голоси тітки й матері, але вона більше не хотіла слухати.
Кімната раптом здалася тісною.
Наче навіть тут їй не залишили права дихати вільно.
Богдана повільно сіла на край ліжка.
Перша зарплата буде лише через два тижні.
Доведеться потерпіти.
Або…
Вона задумалася.
В академії був гуртожиток для викладачів. Невеликі кімнати, старі меблі, постійний шум у коридорах — зате ніхто не вирішуватиме за неї, як жити.
Від цієї думки в грудях раптом стало легко.

У двері тихо постукали.
— Богдано?
Голос батька звучав втомлено.
Вона підвела очі від сумки, куди вже машинально складала кілька речей.
— Так?
Двері прочинилися, і в кімнату зазирнув батько.
На відміну від матері й Тамари, він не виглядав сердитим. Лише старшим і ніби змученим.
— Ходімо вечеряти, — тихо сказав він. — Мама вже накрила на стіл.
Богдана кілька секунд мовчала.
— Якщо це знову буде розмова про Віктора…
— Не буде, — перебив батько. — Принаймні я постараюся.
У його голосі майнула слабка втомлена усмішка.

І це чомусь було болючіше за крик Тамари.

За вечерею про Віктора справді не говорили.
Тамара, яка спеціально залишилася “підтримати сестру”, сиділа навпроти Богдани й час від часу стискала губи так, ніби ледве стримувала нові зауваження.
Мати мовчки накладала вечерю.
Батько виглядав виснаженим.
Кілька хвилин чулося лише тихе брязкання посуду.
А потім батько відклав ложку.
— Богдано, ми хвилюємося не через самого Віктора.
Вона підняла погляд.
— Тоді через що?
— Через те, що ти занадто… захопилася цією роботою, — обережно сказав він. — Жінці не варто ставити кар’єру вище родини.
Тамара одразу кивнула.
— Саме так. Ти хороша дівчина, Богдано. Але впертість не робить 
жінку щасливою.
Богдана відчула, як у грудях повільно піднімається втома.
Не злість навіть.
Просто втома від того, що її життя всі навколо обговорюють так, ніби її самої тут немає.
— А якщо я не хочу жити так, як ви для мене вирішили?
Мати важко зітхнула.
— Ми хочемо тобі добра.
І саме ці слова раптом стали останньою краплею.
Бо “добро” в їхньому розумінні завжди означало одне: слухняність.

Наступного дня після занять Богдана прийшла до ректора.
Вона хвилювалася менше, ніж очікувала.
Наче рішення вже давно визріло всередині, а тепер залишалося лише вимовити його вголос.
— Ви хочете кімнату в гуртожитку для викладачів? — перепитав ректор, уважно дивлячись на неї поверх окулярів.
— Так.
Він нічого не запитував про родину чи скасоване весілля. Лише коротко кивнув і підписав офіційний дозвіл.
І Богдана була несподівано вдячна йому саме за це.
До вечора вона вже перевозила речі.
Кімната виявилася невеликою: вузьке ліжко, письмовий стіл біля вікна, стара шафа й полиця для книг.
Менша, ніж її кімната вдома.
Але тут було тихо.

Ніхто не дивився на неї так, ніби вона робить щось неправильне.
Ніхто не говорив, яким має бути її життя.
Богдана повільно сіла на край ліжка й вперше дозволила собі просто видихнути.
Коли отримає першу зарплату, зможе або залишитися тут, або орендувати власне житло.
Час подумати ще був.
І це теж здавалося свободою.