Глава 1

Або такий варіант
Ранкове повітря пахло дощем і нагрітим каменем. Богдана Кришталь зупинилася перед високими воротами академії та на мить стиснула ремінець сумки сильніше.
Ще можна було розвернутися.
Повернутися додому, де тітка вже напевно готувала б повчальну промову про те, що жінці не личить працювати серед магів. Де мати вкотре повторила б, що після весілля їй узагалі не доведеться турбуватися про заробіток.
«Віктор забезпечить тебе.»
Наче це мало бути мрією всього її життя.
Богдана повільно видихнула й піднялася сходами.
У коридорах академії пахло старими книгами, озоном від заклять і чорнилом. Студенти стихали, коли вона проходила повз. Хтось дивувався, хтось перешіптувався.
— Це нова викладачка? — Кажуть, магія повітря. — Жінка?
Останнє слово прозвучало особливо голосно.
Богдана вдала, що не почула.
Аудиторія зустріла її десятками насторожених поглядів. Декілька студентів виглядали відверто розчарованими. Очевидно, чекали побачити сивого мага з бойовими шрамами, а не молоду жінку у світло-синій мантії.
Вона поставила записи на кафедру.
— Мене звати Богдана Кришталь. І сьогодні ви дізнаєтесь, чому магія повітря — одна з найнебезпечніших стихій.
У залі запала тиша.
Навіть ті, хто до цього нудьгував, підняли очі.
Богдана ледь усміхнулася.
— Повітря неможливо втримати. Його не бачать, доки воно не починає руйнувати.
Вона простягнула руку вперед.
Легкий потік вітру ковзнув між рядами, підняв кілька аркушів і змусив полум’я ламп здригнутися. Студенти завмерли.
А тоді один із хлопців на задніх рядах раптом охнув — його дерев’яне перо розсипалося в пил.
— Потоки повітря можуть різати не гірше за лезо, — спокійно пояснила Богдана.
Після цього пару слухали вже всі.
Коли заняття закінчилося, декілька студентів ще довго обсипали її запитаннями. Богдана відповіла на останнє з них і лише тоді вийшла з академії.
Надворі було прохолодно. Вітер ворушив краї її мантії.
Вона купила каву в маленькому кіоску біля воріт і вже хотіла зробити ковток, коли поруч почувся знайомий голос:
— Ти все-таки вийшла на роботу.
Богдана повільно обернулася.
Віктор стояв, схрестивши руки на грудях. Дорогий темний плащ, ідеально рівна постава, холодний погляд.
Наче прийшов не поговорити, а винести вирок.
— Так, — спокійно відповіла вона. — Я прийняла рішення працювати.
Його губи стиснулися.
— Знаєш… я думав, ти будеш як інші жінки в нашому суспільстві.
Богдана мовчала.
Бо раптом зрозуміла: їй зовсім не хочеться виправдовуватися.
— То що? — тихо спитала вона. — Передумав одружуватися?
Віктор затримав на ній погляд на кілька секунд.
— Так.
І пішов.
Без крику. Без сварки. Наче просто відмовився від невдалої покупки.
Богдана дивилася йому вслід, доки він не зник за поворотом.
А тоді повільно видихнула.
І вперше за довгий час відчула не страх.
Свободу.