Розділ 3

Будильник розбудив мене о дев'ятій. Я потягнулась і радісно усміхнулася: сьогодні почне збуватися моя мрія! Нашвидкуруч закрутила волосся у звичну гульку, натягла улюблені потерті джинси та оверсайз-футболку. Я не знала, чому Артем написав про зручний одяг, але не стала сперечатися.

Та якщо ти, ріднесенький, даси мені трохи грошенят на мою мрію, то для тебе я готова влізти хоч у костюм ростової ляльки!

Як то кажуть — у багатих свої таргани, а мені що? Одягти зручні джинси замість сукні — та я тільки за.

— Я побігла, удачі тобі! — у дверях показалася Ася, яка швидкими рухами накидала на плече сумку.

— Знову проспала? — співчутливо протягнула я.

— Угу, пила з кимось пів ночі всяке різне, раптом не знаєш з ким?

Я потупила очі.

— Ну, ми ж не просто так, ми святкували!

— От тому я й не згорнула те дійство. Все, я побігла, пакусіки, удачі тобі з твоєю кавовою плямою.

Гигикнула. Ася помахала мені рукою й побігла коридором до дверей.

Я обожнювала свою найкращу подругу, з якою ми з'їхалися після універу й знімали двокімнатну квартиру. Так було вигідніше й, що сказати, веселіше.

Рівно о десятій біля мого будинку зупинився чорний позашляховик. Я вийшла до під'їзду ще без чверті десята. Хотілося зарекомендувати себе з кращого боку і реабілітуватися після вчорашнього фіаско.

Артем Дмитрович сьогодні виглядав... інакше. Замість суворого ділового костюма — темні джинси та стильне поло, яке обтягувало його широкі плечі нітрохи не гірше за сорочку.

Я сіла на пасажирське сидіння, намагаючись не надто відверто його розглядати, хоча зробити це було дуже важко.

Пардон, але красиві чоловіки не валялися на кожному кроці. Хіба що в дорамах і кіно. А тут простягни руку й хоба. Живий експонат, так і свербіли руки помацати м’язи, які вчора через нерви втратила шанс жмакнути.

Ех, Ліно, Ліно… Давно в тебе не було хлопця. Уже зовсім кукуха покинула гніздо.

— Доброго ранку, — вичавила я з себе усмішку, заховавши свої непорядні думки в далеку скриньку свідомості й пристібнула пасок безпеки.

— Доброго, Ліно, — кивнув чоловік і незворушно рушив із місця. — Спочатку заїдемо за кавою, — він плавно вирулив на дорогу, кинувши на мене швидкий погляд. — І щоб уникнути нових стихійних лих і зберегти салон мого авто, сьогодні я особисто вас нею пригощу. Так би мовити, проконтролюю процес безпечного злиття кофеїну з вашим організмом. Заодно підпишемо документи, якщо ви не проти.

Ба-а-а, я що, сплю? Хто-небудь, ущипніть мене! Кавуня-я-я, я сьогодні не помру! Уі-і-і! А документи звісно підпишу, хто знає, який бзик може вдарити йому в голову. Краще підстрахуватися одразу.

Я пирхнула й кивнула:

— Добренько.

Мене напоять кавою і дадуть грошенят на здійснення мрії — ну чим не гарний початок дня?

Мені хотілося увімкнути на всю якусь музику на кшталт «It's My Life», відкрити вікно й висунутися, теліпаючи головою в такт. Але… Сьогодні я мала справити враження ду-у-уже ділової й вихованої. Проте, як тільки залишусь одна, обов’язково якось відсвяткую цю подію. Усередині мене ніби палав вогонь, який хотів виплеснутися назовні. Можливо, сходити на дискотеку дев’яностих?

Я зловила себе на тому, що дуже широко усміхаюсь, як якась шалена жінка, й, що ще гірше, на мене крадькома кидає задумливі, вивчаючі погляди Артем.

Ля-я-я, спалилась. Та як тут сидіти й вдавати з себе серйозну мадам, коли від радості хочеться кричати всьому світові?

Я відвернулась і глянула у вікно, намагаючись опанувати почуття.

Ми їхали підписувати документи, а це значило, що потрібно добряче прочитати договір. Хоч як би мені хотілося зробити все швидше, хто знає, що вони там понаписували.

Примружилась й глянула на чоловіка. Він помітив мій погляд і звів брови.

— Що таке?

Я похитала головою й зітхнула.

— Поки що нічого.

Чоловік спохмурнів, але промовчав, лише інколи кидаючи на мене розгублені погляди.

Ми заїхали до невеликої затишної кав'ярні. Артем замовив нам каву з круасанами, і, поки я насолоджувалася ідеально збитою пінкою лате, він витягнув із тонкої шкіряної теки роздруковані аркуші.

— Ось, договір. Читайте уважно, — чоловік поклав документи переді мною, а сам відкинувся на спинку стільця, повільно попиваючи свій еспресо.

Я уважно пробіглася очима по тексту кілька разів. Усе було складено чітко, прозоро і без жодного натяку на продаж моєї душі. Ніякого дрібного шрифту з підозрілими умовами.

Мене не проведеш, я стільки кіно передиви… хм. Стільки знаю про такі документи, що мене фіг обдуриш.

— Це мені доведеться вам показувати кожен цвях і гаєчку, щоб затвердити? — я ще раз глянула на умову про особисте погодження інвестора.

Чоловік усміхнувся й допив каву.

— Цвяхи можете купувати на свій розсуд, а от дизайн я б хотів бачити перед його втіленням.

Я насупила брови.

— А що, якщо він вам не сподобається?

Чоловік переплів пальці в замок і кинув на мене задумливий погляд.

— Не думаю, що таке буде, але… я не проти компромісів, а ви?

Я зітхнула.

А який у мене був вибір? Відмовитися і навряд чи знайти нового інвестора, сказавши прощавай своїй мрії? Оскаржувати? Судячи з його серйозних намірів, це навіть не обговорювалося. Та і його можна було зрозуміти: давати свої гроші на ризиковану справу, яка не факт, що окупиться, просто віддати, плюнути й відпустити?

Та я б теж так просто не дала!

— Аналогічно, — сказала я й поставила свій підпис. — Офіційно партнери? — простягнула руку.

— Партнери, — він потис її й усміхнувся. — Ну що ж, поїхали дивитися вашу першу локацію?

Я кивнула й, допивши каву, встала, намагаючись не пританцьовувати від щастя.

Приміщення, яке стояло першим у моєму списку, знаходилося в старому будинку з неймовірно гарним фасадом. Але варто було відчинити двері, як стало зрозуміло, про який пил писав Артем.