Розділ 1

— Вибачте!

​Я нашвидкуруч витирала заляпаний лате костюм незнайомця, який випадково облила божественним еліксиром за сто гривень.

​— Ну, от тепер весь день буду як зомбі, — зітхнула й дістала ще одну серветку.

​— Пробачте, що ви сказали? — над моєю головою пролунав оксамитовий голос.

​— Сказала, що… — підняла голову й застигла.

​Наді мною височів чоловік із чорним волоссям й блакитними очима, який, запитально вигнувши брову, чекав моєї відповіді.

​Прокашлялась. Матінко рідна, де таких виготовляють? Дайте мені! Два, ні… Три!

​— Достатньо, ви зараз дірку протрете в мені! — усміхнувшись, сказав чоловік і перевів погляд на мої руки, які монотонно зачищали серветкою залишки кави, яких уже там давно не було.

​— Ой, — я швидко прибрала руки й підняла їх вгору, ніби здаючись. — Пробачте, я випадково.

​— Та нічого страшного, буває, — відмахнувся він і, подивившись на велику коричневу пляму від кави на білій випрасуваній сорочці, цмокнув язиком. — Дідько…

​Чоловік глянув на годинник, а потім обвів поглядом найближчі вітрини магазинів.

​Я відчула, як мої щоки горять від сорому.

​— Ви, певно, поспішаєте на якусь важливу зустріч, а я вам тут… — закусила губу я, все ще дивлячись, як краї плями розповзаються сорочкою.

​— Пусте, — сказав чоловік, але з його тону могла сказати точно - він починав дратуватися.

​— Через скільки зустріч? — кивнула я на годинник.

​— Пів години, — автоматично відповів чоловік, а потім, нахмурившись, глянув на мене. — А що?

​— У мене є ідея! — сказала я і, взявши чоловіка за руку, потягла його прямо по вулиці.

​— Дівчино, почекайте, — почав було він, але я, різко зиркнувши на нього, перервала його словесний потік.

​— Я врятую вас, почекайте! — твердо кинула і потягла його за собою.

​Чоловік став пручатися менше й окинув мене задумливим поглядом.

​— Якби не ви, рятувати не довелося б, — сказав, зітхнувши, він і потер вільною рукою чоло.

​Я цмокнула язиком.

​— Якби ви не перегородили своєю шикарно накачаною гру… — я проковтнула слова, почувши його смішок, — кремезною статурою вулицю, то нічого б цього не сталося!

​Чоловік розширив очі й аж рота відкрив від такої зухвалості.

​— Та що ви кажете? Якби ви не пили каву по дорозі й дивилися не в телефон, а вперед — цього б точно не трапилося.

​Я стисла зуби.

​— Та невже, містере Ідеальність?

​Чоловік пирснув.

​— Та отож! Міс…

— «Я-виправлю-свою-провину», — відрізала перехоплюючи ініціативу, і потягла його до скляних дверей невеликого бутика одягу, що знаходився за кілька кроків від нас.

Штовхнула двері, і над головою привітно дзенькнув дзвіночок. За касою стояла моя подруга Ася. Побачивши мене в компанії розкішного чоловіка й окинув поглядом гігантську кавову пляму на його грудях, вона лише повільно вигнула брову.

— Навіть питати не буду, типова ти — зітхнула дівчина. 

Чоловік хмикнув.

— О, то це у вас не вперше?

Я сором'язливо опустила погляд на підлогу і раптом усвідомила, що досі тримаю чоловіка за руку.

​Ой-ой-ой.

​Швидко випустивши його зап'ястя зі своєї руки, зробила крок убік.

​— Ні, це вперше, — закусила я губу.

​— Саме це — так, а от розкішний букет квітів, який ти минулого місяця зіпсува…

​— Патякалку на беззвучний, Асю, — перебила я подругу і пропекла її поглядом.

​Та, зітхнувши, підняла руки.

​— Добре, ходячий хаосе, але якось…

​Я кинула на неї свій фірмовий матюкливий погляд, подумки обіцяючи їй ввечері прочухана, якщо не перестане мене ганьбити перед чоловіком, який дуже серйозно слухав нашу суперечку.

​Прокашлялась.

​— Нам потрібна ідеальна біла сорочка. Бажано приталена. Розмір...

​Примружилась, оцінюючи широкі плечі ідеального зразка чоловіка. Принаймні зовні.

​— Ікселька, — підказав чоловік, злегка піднявши кутики губ. Здається, абсурдність ситуації починала його бавити.

​Ася хитро примружилась, кинула на мене погляд і миттю зникла між рядами, а за кілька хвилин простягнула йому ідеально випрасувану білу сорочку з нової колекції.

​— Примірювальна праворуч, — скомандувала я, підштовхуючи його в напрямку кабінок.

​Чоловік зник за шторкою, а я нервово застукала пальцями по стійці. Годинник невблаганно цокав. До моєї власної, неймовірно важливої зустрічі, де вирішуватиметься доля майбутньої арт-кав'ярні, залишалося критично мало часу.

​Як я, бляха, в це вляпалася? Ну чому саме сьогодні? Везіння — не моє.

​Коли шторка відсунулася, я затримала подих. Нова сорочка сиділа на ньому навіть краще за попередню, підкреслюючи кожен м'яз.

​— Ну як? — запитав він, застібаючи срібні запонки.

​— Бездоганно, — видихнула я, намагаючись не витріщатися занадто відверто. — Давайте вашу брудну.

Чоловік завагався, а потім простягнув мені зіпсовану річ.

​— Я здам її в хімчистку, — пообіцяла швидко ховаючи сорочку в шопер. — Заберете її тут же, в Асі, за кілька днів.

​Чоловік подивився на свій дорогий годинник, кивнув і попрямував до прилавка.

​— Скільки з мене? — спитав він в Асі, вона невпевнено скоса глянула в мій бік.

​— Не хвилюйтесь, я заплачу! — сказала я, миттю підійшовши до них. — Це ж моя провина.

​— Достатньо буде хімчистки, — спокійно відповів чоловік. Він кинув погляд на цінник, без зайвих слів дістав із гаманця гроші, залишив їх на прилавку і впевненим кроком рушив до виходу. Уже біля дверей він на секунду обернувся:

​— Дякую за порятунок, міс «Я-виправлю-свою-провину». Сподіваюся, ви більше не втрапите в ситуацію, коли потрібно когось рятувати.

Чоловік усміхнувся, глянувши на Асю, яка пирхнула за прилавком.

​— Навзаєм, містере Ідеальність! — кинула я йому навздогін.

​Двері зачинилися. Я полегшено видихнула, а тоді мій погляд впав на екран телефону.