Глава 10. Відвертість за відвертість?

Чорне котовисько тільки голову ліниво підвело, зачувши якийсь рух позад себе. Побачивши Альвісса, кото-монстр сердито настовбурчив вуса й фиркнув, виявляючи поки що не надто високий ступінь свого невдоволення, та все ж. Підвівшись, він демонстративно потягнувся, вигинаючи своє величезне тіло, й… рушив до Ірини. Потершись головою об її коліна, кіт нахабно впав просто дівчині на ноги, удаючи, що він тут спатиме.

– Йольчик! – не менш невдоволено пирхнув Альвісс. – Додому!

Та кіт навіть вухом не повів на це.

– Мені за Грюлою збігати? – альв вирішив зайти з найвагомішого аргументу.

Почувши ім’я хазяйки, Йольчик таки розплющив одне око, наче приміряючись до порталу. Хтозна, що відбувалось в котячій голові, але за хвилину він все ж зійшов до того, щоб вшанувати власною згодою прохання свого провожатого й, звівшись на лапи, ще раз тернувся об коліна Ірини, що пестливо потріпала його за вухом. Тільки після цього він рушив до порталу, демонструючи мало не королівську велич.

Портал зник, наче й не було, забравши з собою нових знайомців, а Світан похмуро свердлив поглядом дірку у дивані точно між Іриною й Звентаром. Й, хоча його друг сидів на пристойній відстані від дівчини, легше від цього не ставало: під час їхнього повернення ця парочка над чимось весело сміялась.

Світан розумів, що це абсолютно дурний привід казитись, але в нього всередині все аж клекотіло. Сестра, помітивши його настрій, передбачливо чкурнула на кухню, а за нею потупцяли Хрумчик й, схоже, новий мешканець батьківського дому – Сигрір, наче.

– В тебе добре виходить приручати, – якось двозначно ляпнув він Ірині перше, що прийшло йому в голову.

Усмішка з її лиця зникла, а в очах майнуло щось сердите, та відповіла вона йому досить спокійно, проігнорувавши натяк:

– Мені доводилось лікувати хижаків, а хворі – вони набагато агресивніші, тож, я знаю як з ними поводитись.

– Цьому котярі пощастило, – сміхотнув Звентар, – до рушника діло не дійшло.

Світан явно не поділяв його веселощів й хотів вже був щось з’їдучити, та з кухні донісся захоплений вигук сестри:

– Тут така смакота! У-у-у! – протягнула вона задоволено. – Хто ще голодний?

Ірина ніяково усміхнулась:

– Вибач, – знизала вона плечима. – Їсти дуже хотілось, тому я трохи похазяйнувала, використавши те, що знайшла.

– Ні, – чоловік збентежено мотнув головою, – все правильно. Все… взагалі мало бути інакше, а… пішло шкереберть…

В нього був такий розгублений вигляд, що Ірині стало його шкода. Підвівшись з дивана, вона підхопила чоловіка попід лікоть й потягнула на кухню:

– Знаєш, це в мене все пішло шкереберть, й за ці пару днів я такого вже надивилась, що за все життя не бачила. І зараз таке враження, що вже й дивуватись розучилась. Але чомусь ошелешеною виглядаю не я.

Вона ледь торкнулась його, а все тіло немов блискавкою прошило. Разом з цим й слова всі випалило: знов почувався повним бовдуром. Студенти ніколи не лякали, а з ними бувало не легко – хоч і сестричку рідну взяти! З Іриною ж його періодично наче заціплювало з того моменту, як Світана її вдруге притягнула до їхнього світу.

З кухні був вихід до столової, куди вже встигла переміститись сестра зі своєю компанією. Сигрір, принишкнувши біля неї, трохи насторожено блимнув на чоловіка й швиденько залопотів скоромовкою:

– Це я тільки на свята часто на очі трапляюсь. А так – мене й видно не буде. Я майже, як кіт – сплю багато.

Світан лиш бровою смикнув у відповідь: ця проблема його хвилювала останньою чергою. Якщо взагалі хвилювала. Сестричка ж вже встигла розставити тарілки й наповнити їх омлетом з овочами. Чоловік повернувся до Ірини, щоб подякувати, але та його випередила:

– Я неабиякий кухар, звісно, але омлет приготувати можу, – ніяково знизала вона плечима.

Свої кулінарні здібності дівчина явно применшувала: він добре пам’ятав ту смакоту, якою вона пригощала його в себе вдома, але й не це займало його думки. Їм треба було переговорити. Про все. Або… хоча б про те, як їй облаштуватись в їхньому світі. Та шлунок недвозначно натякав на свою зголоднілість, ледь не передсмертно підвиваючи. Світан галантно відсунув стільця Ірині, але вона відмовилась:

– Ми вже пообідали. Я краще чай приготую.

Те «ми» неприємно різонуло слух. Він озирнувся й побачив, як Звентар, склавши руки на грудях, стоїть у дверному отворі й насмішкувато всміхається:

– Я допоможу, – кивнув дівчині й повернувся до кухні.

А вона рушила слідом.

Світан просто впав на стільця й стиснув кулаки. Ніколи не думав, що може бути таким ревнивим. Чи це був страх? Страх втратити того, кого ще навіть не здобув? І мав всі шанси не здобути навіть.

– А я думала, що друзям треба довіряти, – жуючи бовкнула сестричка.

Чоловік гучно потягнув повітря носом, намагаючись не вибухнути. Світана завжди вирізнялась своєю прямодушністю: вона часто озвучувала те, про що люди зазвичай віддавали перевагу змовчати. Часом це бісило, хоча й розумів, що вона має рацію. Можливо, Дарах Рі слушно нагадав про необхідність хоча б інколи говорити відверто. Мабуть, цим він і займеться, як тільки заткне свій шлунок.

***

Звентар помітив стан свого друга й зрозумів через що той нервується більше. Але ж не міг він покинути дівчину на самоті та ще й з таким котярою! Дивно, що той досить мирно відреагував на них, коли вони наблизились. А діти, так взагалі, були у захваті від такого видовища: ледве вмовили їх відпустити те диво, бо йому теж подобалось з ними грати. Якби не Ірина, то той кото-монстр й з місця не зрушив би. Та в неї в кишені виявились якісь дрібні сухі котячі смаколики, за котрими кіт побіг, аж очі його сяяли.

А в будинку вже всі згадали, що навіть не снідали. Довелось допомагати розібратись з місцевою кухнею, оскільки дівчина уявлення не мала, як готувати на магічній печі зі стабілізованих продуктів. Він теж не був кухарем, але хоча б знав як це працює.