Глава 8. Ти точно вчишся на мага?

Світану з Хрумчиком завертіло у порталі й за кілька хвилин викинуло знову ж таки на сніг. Дівчина підвела голову й струсила з неї налиплу снігову масу:

– Як ти думаєш? – повернулась вона до невдоволено буркочущого Хрумчика. – Оте чудовисько людей не їсть?

– Головне, щоб воно фамільярів не їло, – відпльовувався снігом той.

– А ти – добрий, – іронічно хмикнула Світана.

– Не я цю кашу заварив, – пирхнув він, втуплюючись в неї сердитим поглядом. – А ти точно вчишся на мага?

– Хрумчику! – обурено скривилась дівчина, зводячись на ноги. – Зараз виберемось!

Обтрусившись, Світана роззирнулась: довкола був суцільний ліс, вкритий снігом. От тільки щось з ним було не так, але вихопити цю відмінність їй не вдавалось.

– Ти не помічаєш нічого дивного? – кивнула вона фамільяру.

– Окрім того, що ми не вдома? – теж обтрусився кото-сов. – Нічого, – набурмосився він.

– Он – сліди, – дівчина видивилась неподалік від них відбитки величезних лап. – Схоже, він тут гуляв.

– Угу, – насторожено примірявся до відбитків лап Хрумчик. – Гуляв, гуляв, та весь вигуляв… не туди, куди треба.

– Ти до скону мені це згадуватимеш тепер? – буцнула ногою найближчу кучугуру Світана.

– Хіба що до свого, – сутужно зітхнув фамільяр. – Дожити до твого мені навряд чи пощастить.

– Ну, годі вже, Хрумчику! – й собі надулась дівчина. – Я завжди викручуюсь.

– Так-так, – покивав головою кото-сов, – моїми лапками.

– Все! – енергійно змахнула руками Світана. – Зараз портал прочинимо й повернемось.

Вона почала створювати формулу й за кілька хвилин з’явилось сяюче коло. Проте, на подив дівчини, воно не збільшувалось до потрібних розмірів, та й сяяло якось тьмяно.

– Ти певна, що ми в нього проліземо? – їдуче зазначив Хрумчик.

– Дуже слушне питання! – сердито рикнула на нього дівчина. – Краще б допоміг.

– Я й допомагаю, – розгублено блимнув на неї своїми зеленими очиськами фамільяр. – Знущаєшся?!

Світана знов зосередилась на прочиненні порталу. Куди б її не заносило, а шлях додому вона завжди знайти могла. За винятком Змієвиру: там без князя було не вийти. Хоча вона вважала, що як добре постаратись, то і його блок на порталах можна було б зламати, але в неї на це часу не було. Та колись-таки цікавість переможе. Але зараз дійсно не вистачало ні власних сил, ні сил фамільяра, що лив їх в неї.

– Схоже, що в цьому світі портали також заблоковані, – трохи знервовано покусувала губу Світана.

– Чудово! – фиркнув Хрумчик. – Нам тільки ще одного князя-самодура не вистачало!

– Сподіваюсь, що ми все ж у якомусь притомному світі, – не дуже певно промовила вона, згадуючи велетенського кота.

 В жодному зі світів, з котрими сполучався Зоревій, таких чудовиськ не водилось. Навіть в тих, з котрими сполучення налагодили лиш нещодавно: з Лукомор’ям й князівствами Дев’ятизем’я. Були ще якісь Нав’ї світи, де мешкали не надто приємні істоти, судячи з розповідей лукоморців, котрі навчались в їхній Академії за програмою обміну досвідом, але сюди вони начебто дістатись не могли. От тільки хто сказав, що до них не можна прочинити портал? Хоча вона його направляла на північні області, де ніхто не мешкає: снігом більше, снігом менше – все одно нікому не завадить. Та, схоже, щось пішло не так.

– Може, підемо за слідами? – в розпачі опустила руки дівчина.

– Ти остаточно збожеволіла?! – аж підстрибнув Хрумчик. – Щоб вони вивели нас до зграї таких кото-монстрів?!

– Ну, щось же треба робити? – знизала вона плечима.

– Сидіти на місці й чекати, поки нас Світан не знайде! – гримнув на неї фамільяр. – Єдина світла голова в сімействі!

– Чому це єдина?! – обурено скинулась дівчина. – А мама з татом?

– Враховуючи, ким вони обзавелись після нього, маю великі сумніви, щодо їхньої світлоголовості, – буркнув той.

– Нормально! – спантеличено кліпала на нього очима Світана. – Тебе послухати, то мене десь при дорозі підібрали.

– Не здивуюсь, якщо так воно й було, – промимрив Хрумчик вдивляючись у ялинову гілку перед його носом. – Ти щось питала про дивності? Ну, то придивись, – тицьнув він лапкою у гілля, всипане снігом.

– Ти гадаєш – я на сніг ще не надивилась?! – їдким тоном пирхнула дівчина.

– На цей? – не приховуючи скепсису, блимнув на неї фамільяр. – Точно – ні!

Закотивши очі, Світана схилилась над найближчою гілкою й присвиснула:

– Ого! Диви, яка краса!

Сніг точно так укривав віття дерев, як і в Зоревії, але лежав він, створюючи дивовижні візерунки, надаючи довкіллю легкої чарівності: наче хто виводив на ньому найтоншим пензликом філігранні мережива.

– Угу, – ледь не по-совиному пугукнув Хрумчик. – Тільки для мене зараз найбільшою красою буде портал додому.

– А, може, ще трохи дослідимо тут все? – аж зблиснули зеленими вогниками очі дівчиська.

Вона з дитинства мріяла про відкриття невідомих світів. От тільки всі невідомі світи відкрили без неї, й один з них – Лукомор’я – відкрила її мама, від якої вони зі Світаном й успадкували рідкісну здібність портальної магії. Тільки брата більше цікавили стародавні закляття, що залишились від прадавніх магів – особливо ті, котрими вже не знали як користуватись, а от її тягнуло в мандри.

– Ні, ну, якщо тебе не лякає перспектива досліджувати потім мою розтерзану тушку – то вперед! – Хрумчик весь аж витягнувся, мов стріла, й тицьнув лапкою перед собою. – Я так і знав, що не дожити мені до статусу офіційного фамільяра! – сльозливо пхикнув він.

– Та коли це було тобі на заваді?! – глузливо сміхотнула дівчина. – Тебе ж жодна заборона не зупиняла!

– Тільки не сьогодні! – плюхнувся на п’яту точку кото-сов. – Сидимо й чекаємо рятівника.

– Йому ще здогадатись треба, що ми зникли, Хрумчику! – гиготнула Світана. – До того ж, моєму братику, сам знаєш, не важливо саме місце мого положення – знайде, хоч на дні моря. Ходім.