Глава 7. Куди подіти сніг?

Ранок почався з підвищених тонів. Ірина ледве відірвала голову від подушки, не надто добре усвідомлюючи – хто міг бубоніти в її квартирі? Але обстановка довкола швидко повернула її до нової реальності: власної домівки в неї більше не було. А, судячи з фраз, що долітали до неї навіть крізь зачинені двері, брат з сестрою намагались вирішити, куди подіти сніг.

Серйозно?! Знайшли за що переживати. Хоча переживав, схоже, лише Світан, бо ж сестричка тільки й робила, що огризалась. Та коли пролунав останній аргумент: «Іспит зі стабілізаційних заклять та водної магії» – дівчисько здалось:

– Та приберу я його! Зараз же!

– Вперед! – гримнув на неї брат. – Я за годину повернусь, щоб все було зроблено! – трохи помовчав й додав: – Ірина не виходила ще з кімнати?

– Навіщо? Щоб послухати твоє занудство? – буркнула Світана.

У відповідь почувся лише ляск дверей. Ні, ну, зрозуміти чоловіка цілком можна: будь в неї така сестра з динамітом в одному місці, то вибух мозку було б гарантовано. Вона з нею ще й не спілкувалась практично, а вже виявилась позбавленою власної домівки, власного світу, та, власне, всього! Дякувати, Мурчика хоч прихопила!

Мурчик! Дівчина почала роззиратись в пошуках єдиного нагадування про її колишнє життя, але киценяти ніде не було. Спробувала позвати – тиша. Не встигла вона спустити ноги на підлогу, як десь з найдальшого кута почулось:

– Якщо ти шукаєш своє дрібне монстреня, то воно двинуло вивчати будинок.

Смикнувшись, Ірина повернулась на голос: в куту на якійсь подушці лежав фамільяр й поглядав на неї через напіввідкриті очі.

– Доброго ранку, – вичавила з себе, хоча добрим він їй здавався все менше й менше.

– Сподіваюсь на це, – зітхнув кото-сов. – Хоча й не вірю.

– Чому монстреня? – спитала хоч щось, оскільки взагалі не знала з чого й починати.

– Йому чомусь мій хвіст здався, – невдоволено попирхав фамільяр. – Ти його шерстю годувала, чи що?

– Ні, – невесело усміхнулась Ірина. – В нього вдома іграшка залишилась – улюблена. Така сама пухнаста.

– Ще я іграшкою не був! – пирхнув Хрумчик. – А, ні! Був! – він аж носа поморщив, згадуючи дитинство своєї хазяйки.

– Вибач, – винно знизала плечима дівчина. – Він ще маленький.

– Та це точно не найгірше з того, що зі мною могло статись, – кото-сов звівся на лапки. – Ходім, раз прокинулась.

Ірина вже почала підводитись, як до неї дійшло, що з одягу зараз її прикриває лише футболка, не рахуючи білизни, й потягнула знов на себе ковдру:

– Одягнусь і вийду.

Фамільяр тицьнув лапкою на шафу:

– Он там – новий одяг. Весь твій, – і потрусив на вихід.

Дівчина застигла. Одяг їй, звісно, був потрібен, але отримувати його наче милостиню – не хотілось зовсім. Хоча, частину гардероба вона встигла оновити ще в Змієвирі: не могла ж вона піти на урочисті заручини у светрі, джинсах й капцях!

Вбрання, що їй виділили було далеким від звичного одягу. Світло-блакитна сорочка з візерунковим тисненням на ній видавалась шовковою. Костюм, що складався з обтиснених штанів й довгополої безрукавки, був темно-синього кольору з блакитно-сріблястим шиттям, а от з якої він тканини – визначити не вдалось. Й чорні з синіми ремінцями чобітки. А на повернення ще й пальто видали!

Тому, заглядати до шафи вона навіть не стала – задовольниться тим, що є! Сон аж ніяк не понизив градус її роздратування на те божевілля, до якого вона втрапила, й воно вимагало виходу. Натягнувши костюм, Ірина вийшла з кімнати й збігла вниз сходами.

У вітальні був лиш Мурчик, що вдоволено вилизувався на дивані. Ну, хоч чиясь нервова система не постраждала! Але ні дівчини, ні її фамільяра видно не було. Наблизившись до вікна, Ірина побачила, що руде невгамовисько, стоячи на ґанку, вже щось мудрує, оскільки з її пальців тягнулись яскраво-блакитні промені, створюючи попереду великий сяючий овал. Хрумчик сидів поряд і якось насторожено поглядав на це дійство. Ну, враховуючи наслідки її мудрувань, то й не дивно, коли власний фамільяр жахається енергійності хазяйки.

Портал, як вже зрозуміла Ірина, прочинився й в нього затягнуло досить значну масу снігу, що вкривав простір перед будинком. Задоволено всміхнувшись фамільяру, Світана вже підвела руку, щоб, мабуть, зачинити портал, як з нього вистрибнуло… здоровецьке чудовисько…

Світана щось крикнула Хрумчику й кинулась навперейми тварині, що скидалась на величезного чорного кота. От тільки розміром він був десь з теля. А далі все відбулось так швидко, що Ірина навіть не одразу й зрозуміла – що саме?

Тільки через кілька хвилин в її голові уклався порядок подій – як фільм, котрий спочатку прокрутили у прискореному темпі, а потім вже мозок його структурував по кадрах.

Не встигла Світана кинутись до того порталу, щоб, схоже, загнати чудовисько назад (безсмертна!), як її затягнуло в отвір, а Хрумчик вже сам туди стрибнув, й портал зник. А от чудовисько чкурнуло десь в ліс…

– Та щоб його…, – ледь прошепотіла Ірина. – Як не гігантські змії, так коти-переростки.

Вона так і стояла, втуплюючись у вікно зі сподіванням, що якоїсь миті портал знов з’явиться й з нього вискочить цей рудий монстрик. Але час спливав, а за вікном нічого не відбувалось. Ірина намагалась заспокоїти себе тим, що це – світ магії, й для його мешканців нормально шастати порталами. Мало куди це дівчисько рвонуло! Чи ні? Якось дивно її туди жбурнуло.

Дівчина нервово сплітала й розплітала пальці, почуваючись чомусь винною за те, що сталось. Наче це на неї поклали відповідальність за цю магиню недорослу, а вона не встежила. Та не маленька ж дівчинка, зрештою! Може, взагалі вже десь з друзями тусується. Он скоро має братик з’явитись – нехай і контролює те чудовисько.

Та тривога все одно не полишала її. Дивно… Дивно вона в той портал влетіла: наче не за власної волі. І фамільяр за нею кинувся, не інакше, як збагнувши, що запахло смаленим.

– Та де ж той Світан?! Коли він так потрібен! – не втримавшись вигукнула дівчина, вже не помічаючи як бігає по вітальні, наче тигр в клітці.