Глава 6. Магічні заручини

Заручини відбулись в урочистій залі, оздобленій бірюзою. Яскраво-ніжна блакить на стелі аж сліпила, створюючи ефект додаткового освітлення. До низу вона плавно перетікала у зеленаві відтінки більш притлумлених кольорів каменю.

Поки верховний маг Змієвиру готувався до ритуалу заручин, до Звентара наблизилась дружина його батька – княгиня Яруна, котра заради такого дійства вшанувала своєю присутністю пасинка. Висока струнка жінка з витонченими рисами обличчя несла себе з воістину королівською гідністю. Її довге шовковисте волосся відливало темно-червоною бронзою, а очі виблискували темно-помаранчевим сяйвом, схожим на полум’я.

– Що б ти про мене не думав, я рада, що ти звідси вирвешся нарешті, – промовила вона тихо, намагаючись бути почутою лише ним. – Ти не створений для цього світу, хоч твій батько цього й не розуміє. І, – вона раптом погладила його по плечу, – я не тебе ненавиділа. Я ненавиділа вчинок свого чоловіка, а ти був живим нагадуванням. Мені було не просто миритись з цим. Але я бажаю тобі щастя, – жінка поцілувала його в щоку й шепнула: – Тільки не з нею. Вона надто юна для тебе. І я здогадуюсь, що ви задумали.

Відхилившись, Звентар спокійно усміхнувся мачусі:

– Я постараюсь.

До них наблизився князь й підозріливо втупився в дружину:

– Щось сталось?

– Бажаю щастя твоєму синові, – незворушним тоном відповіла та. – Він зробив чудовий вибір.

– Шкода лиш, що батьків нареченої нема, – князь примружив очі, вдивляючись у синове обличчя, наче там можна було прочитати все, що той приховував.

– Ти ж не хочеш випускати мене зі Змієвиру без заручин, – знизав той плечима. – А я не хочу відпускати наречену. Тому, обійдемось братом. В них з цим вільніше, – трохи їдуче зауважив він. – Батьки більше довіряють дітям.

– Це їхні порядки, – несхвально хмикнув князь. – А в нас – свої, й доведеться тобі їм відповідати.

– То, може, вже розпочнемо? – Звентар нетерпляче дивився в бік верховного мага.

– Ти кудись спішиш? – князь наче підловити його намагався.

– У Світана купа справ. У Світани – іспити в Академії. Ірину…, – він осікся, – теж очікують свої справи.

– Це чудово, що всі при справах, – досить скептичним поглядом окинув компанію, що стояла трохи далі від них, князь.

– Я теж хочу щонайшвидше ознайомитись з проектом Академії, щоб внести свої корективи, – тиснув на батька княжич.

Великий Полоз озирнувся на верховного мага і той кивнув йому.

– Що ж, – змахнув рукою князь, – бери свою наречену й прошу до олтаря.

Рвучко розвернувшись, Звентар рушив до друзів. Простягнувши руку Світані, дивився їй в очі: дівчисько хоробрилось, хоча й було видно, як трохи зблідла. Але переможну усмішку на обличчя натягнула, не вагаючись вкладаючи свої тоненькі пальчики в його жорстку долоню.

– Не передумала? – тихо спитав, схилившись до її вуха.

– Не дочекаєшся! – погордливо смикнула вона підборіддям й ледь не сама потягла його до олтаря.

Кришталевий постамент, витесаний з цільного каменю, був весь розписаний рунескриптами. На його поверхні знаходилось округле заглиблення, куди верховний маг налив якусь золотисту рідину. Поряд з ним став і князь. Прискіпливо вдивляючись в очі пари, він спитав:

– Ви впевнені у своїх почуттях одне до одного? Подумайте. Оскільки після цього ритуалу вороття не буде.

– Впевнені! – за всіх одразу відповіла Світана, зухвало зиркнувши на князя.

– Тоді, простягніть свої правиці над олтарем, – мовив верховний маг.

Княжич з дівчиною витягнули руки й маг почав обплітати їх заручиновим закляттям. Воно зв’язувало їхні зап’ястя немов золотистою ниткою, вимальовуючи дивні візерунки, й поступово всотуючись під шкіру. Рунескрипти на олтарі запалали вогнем й такий самий вогонь спалахнув у заглибленні з рідиною. Приміщення одразу ж наситилось приємним терпкувато-солодким деревним ароматом сандалу, котрий доставляли у Змієвир з тієї ж Дравидії, звідки походила й матір Звентара.

Вогонь так само огорнув їхні руки, проте не обпікаючи. Його язички немов розбились на десятки маленьких й затанцювали по шкірі веселим хороводом. За хвилину, яскраво сяйнувши, вони також зникли, всотавшись. Олтарні рунескрипти змеркли, а вогонь затухнув.

Звентар зі Світаною хотіли вже прибирати руки, як їх зупинив князь:

– Заждіть, діти! Я хочу додати своє батьківське напуття.

Наблизившись до них, він випустив з долоні тонку червону енергетичну нитку, що додатково обплела їхні руки.

– Щоб ні що вже не змогло зруйнувати ваш союз, – владним тоном додав князь.

Звентар усміхався, підбадьорливо стискаючи долоньку дівчини, котра одразу ж зрозуміла, що вляпались вони добряче тепер. Якщо саме заручинове закляття ще можна було б розірвати, то те, чим закріпив його князь – родовим – навряд. Тільки він сам міг його зняти.

– Я теж хочу додати їм своїх найкращих побажань, – наблизилась й княгиня. – Тільки чоловіки мають відійти від пари, а Звентар – заплющить очі. Це жіноча магія мого роду і її таємниці я можу довірити лише своїй доньці. А, оскільки в мене її немає, то я радо поділюсь цим секретом з майбутньою князівною, – іронічно всміхнулась жінка.

Звентар відчув як стиснула його пальці Світана, але голос її навіть не здригнувся:

– Це велика честь для мене, – хоч як приховувала іронію у відповідь, але вона таки пролізла до її тональностей.

Що там відбувалось – княжич вже не бачив, проте відчував, як їхні руки обплело ще якимсь закляттям, й подумки кляв і ту хвилину, коли погодився на цю авантюру, й татуся з його хитрощами, й мачуху з її підступністю.

Побачивши, як до сестри зі Звентаром наблизився князь, Світан занервував. Але що там відбувалось – він не бачив. Лиш відчув потоки якоїсь незнайомої магії. Проте, Світана трималась спокійно, тому він вирішив не втручатись.

Нервувала лиш Ірина, оскільки для неї все це було поза межами розуміння і, якби Світан не тримав дівчину за руку, її вже, мабуть, трусило б на нервовому ґрунті: інші світи, магія, змієлюди, кото-сови… Тепер ще й магічні заручини. Збожеволіти можна! Часом й здавалось, що збожеволіла. Але вона обіцяла ні на що не реагувати й нічому не дивуватись. Трималась, як могла. Зрештою, вирішила, що дивиться фентезі-фільм у 3Д. Так було якось спокійніше. Мабуть…