Глава 4. Все трохи не так

Ірина заздалегідь заготувала цілу важелезну тираду, щоб одразу прибити нею цю руду заразу, як тільки вона опиниться в радіусі досяжності, але, забачивши її, розгубила всі слова, окрім обурливих:

– Слухай, ти, маг недовчений! З якого переляку ти вирішила, що можеш на свій розсуд маніпулювати чужими долями?!

Запобіжно ставши з іншого боку кавового столика, дівчисько нахабно пирхнуло:

– Ой, та прошу! А краще, щоб власники цих самих доль скніли все своє життя нарізно нещасними й псували через це життя іншим?!

– То ти себе богом уявила?! – Ірина аж похлинулась обуренням.

– Ким?! – на обличчі Світани, схоже, теж відобразилось обурення почутим. – Бери вище – магом! – задерикувато сміхотнула вона. – Ще й дякуватимеш! Як ви взагалі живете в тому своєму світі: сірий, брудний, смердючий, гуркотливий… Жах!

– То – мій світ! – рикнула Ірина, в котрої страшенно вже чесались долоні більш докладно роз’яснити неправоту дій цієї нахаби.

– Тепер буде з чим порівнювати, – спокійно знизала плечима Світана, наче банальну екскурсію організувала.

– А хто тобі сказав, що ваша магія дійсно знаходить ідеальні пари, а не підкидує людей рандомно один до одного?! – напирала на неї жертва її ж експерименту.

– А то я не бачила, як ви зі Світанчиком дивились одне на одного! – реготнула та, й відскочила від полетілої в неї диванної подушки.

– Ні, ну, це вже поза всякі межі! – рикнула Ірина хапаючи ще одне знаряддя для метання й цілячись у вертку дзиґу. – Та хто тобі дав право?!

Світана спритно шаснула в бік дверей:

– Та ти подумай лишень! Світан – такий молодий, а вже світило науки! Без п’яти хвилин професор магічної академії! І, – вона нахабно ошкірилась, – такий же зануда, як і ти! Ви просто ідеальна пара! – дівчисько вже не стало ухилятись від подушки, просто відкинувши ту магічно сформованим потоком повітря.

Метальне знаряддя прилетіло точно в обличчя тому, хто його пожбурив, здійнявши ще більший градус обурення:

– Ще всілякі позасвітні непорозуміння мене життю не вчили! – Ірина погрозливо наближалась до дівчиська. – А ти в курсі, що в мене ще одна пара намалювалась? – вперши руки в боки, вона пропалювала ту розлюченим поглядом.

– Ой! – розгублено блимнувши, Світана влипла спиною у двері. – Тільки не кажи, що це – Звентар.

– Яка здогадлива! – зловісно процідила Ірина.

– Я все виправлю! – пискнуло дівчисько й прожогом вислизнуло за двері.

Приплющивши очі, Світана спробувала вловити споріднені магічні потоки – з братом чи батьками це завжди було легше зробити, якщо треба було до когось з них перенестись порталом. Схоже, що братик вийшов з кімнати, де була Ірина, за якусь мить до появи сестри. А зараз потоки линули з покоїв навпроти, куди, особливо не церемонячись, вона й влетіла.

Дві пари очей миттю втупились в неї. Одна з них була не дуже приязною:

– А що ж сталось?! – сердито пирхнув Світан, забачивши любу сестричку. – Невже занепокоїлась?! Я думав – порадієш, що спекалась.

– Світа-а-анко! – радісно підскочив до неї Звентар. – Ти диви, як підросла! – злегка обійнявши її за плечі, цмокнув у щоку. – Зовсім вже доросла! – розплився він задоволеною усмішкою.

– Звентаре! – гримнув Світан. – По-моєму, я ясно висловився.

– Та пам’ятаю, пам’ятаю, – смішно поморщив той носа, – ще маленька.

– Ви про що?! – погрозливим поглядом втупилась в них дівчина.

– Про твої вибрики! – рикнув брат. – Ти що твориш?!

– О-о-о! – протягнула та. – Ще один. Знайшла твоє щастя! – розтягнула губи у милій усмішці. – Що в цьому поганого?

– І як ми це щастя ділитимемо? – недобрим осміхом ошкірився на неї Світан, одночасно скошуючи погляд на Звентара.

– Тобто, це правда? – брови дівчини підскочили, демонструючи крайній подив, а очечки винно при цьому потупились. – Я сподівалась, що обійдеться без подібних побічних ефектів.

– А на що ти ще сподівалась?! – вже не стримуючи гніву, підскочив з крісла Світан.

Не довго думаючи, дівчина схопила за руку Звентара й потягла того до дверей:

– Треба поговорити. Терміново!

– Світано! – гарикнув на неї брат. – Припини!

– Я вільна людина – з ким хочу, з тим і говорю! – огризнулась Світана й витягла таки княжича в коридор. – Де нас ніхто не почує? – смикнувши за руку чоловіка, роззирнулась вона довкола.

– Отак одразу й усамітнитись? – хитро зблиснув своїми золотавими очима змій.

– Звентаре! – рикнула на нього дівчина. – Ти хоч інколи буваєш серйозним?

Закотивши очі, чоловік зітхнув й повів її коридором до сходів. Спустившись ще нижче, вони вийшли на широкий балкон, з якого відкривався вид на сад кам’яних дерев. Звентар накинув полог від прослуховування й втупився у дівчисько іронічним поглядом:

– Я – сама серйозність.

– Ірина дійсно виявилась…, – очі Світани розгублено забігали, – істинною парою й для тебе?

– А ти думаєш, чого її сюди закинуло, та ще й просто поруч зі мною опинилась? – хмикнув той.

– Звентаре, – дівчина почала гладити його по плечу, – ти ж наче завжди був другом Світану.

– І тепер ти хочеш, щоб я поступився йому власним щастям? – глузливим поглядом окинув він її жест.

– Якби не моя дурна помилка, ти б з нею навіть не перетнувся, – підтиснуло губи дівчисько.

– А, може, це доля? – сміхотнув Звентар.

– Ну, давай, давай! Добий свого друга остаточно! – сердито склала вона руки на грудях.

– Та чим?! – здивовано знизав плечима чоловік. – В нього он – Радмила є.

– Яка Радмила?! – скинулась Світана. – З якою він один раз в кафе посидів випадково? А потім три місяці роздумував, чи варто це повторювати? Не знущайся! А тут аж іскри між ними сипались! Але, якщо ти втрутишся, він остаточно зневіриться в собі й думатиме, що він не той, кого можна обрати просто таким, яким він є.

– Ти зараз про що? – Звентар все ж трохи посерйознішав, не зовсім розуміючи, про що йде мова.