Глава 3. А змії тут тихі...

Ірину завертіло в якомусь потужному вирі, й вона навіть зрозуміти не встигла, що відбулось. Коли почула стук у двері, вирішила, що це Світан повернувся. Її рятівник якось дивно пішов, наче втік від неї. Й від цього неприємно смоктало під серцем. Так, він сподобався їй, а от вона, схоже, могла розраховувати лише на акт ввічливості: врятували – і на тому дякувати.

Та за дверима стояла рудоволоса незнайомка – зовсім ще дівчисько років сімнадцяти-вісімнадцяти. Вона задоволено усміхалась й чомусь здавалась знайомою. Однак, не встигла Ірина й рота розкрити, щоб спитати, як з руки незнайомки зірвався якийсь згусток, схожий на сріблясту хмаринку й, швидко збільшившись у розмірах, оповив їх обох. Навіть трьох, бо слідом за нею вискочив і її Мурчик.

Вона, як була у светрі, джинсах, домашніх капцях й з рушником для посуду в руках, так й опинилась посеред якогось лісу. Знов?! Стоп! А чому знов? В її голові наче перемкнули якийсь тумблер, й вона зрозуміла і чому їй здавались знайомими яскраво-блакитні очі Світана, і звідки вона знає ту руду бестію – згадала все! Це жарт такий?! Одна затягує до… як його? Зоревію! А інший відправляє додому. І знов те саме?! Наче м’ячиком граються…

Ірина роззирнулась довкола й дещо здивувалась: це був інший ліс. Та й добре, що інший, бо в зимовому вона б вже закоцюбла. А тут стояла м’яка осінь в самому розпалі, розмалювавши червонним золотом все навкруги. Якби ще не капці, то жити можна.

Почувся тихий шерхіт десь збоку.

– Мурчику! – зраділа вона, що киценятко таки поряд. – Йди сюди, мій маленький! Кис-кис-кис!

Але на поклик ніхто не з’явився, що було дивно: зазвичай малюк біг ледь зачувши її голос. Злякався може?

– Му-у-рчику! – благально протягнула вона. – Манюнчику!

Звук посилився, й Ірина зрозуміла, що киценяті він належати точно не може – надто гучний. Й це цілком міг бути ще один її знайомець.

– Довго ховатись будеш? – погрозливо перехопила вона рушника, наче битись ним збиралась. – Виходь! Може, нарешті, поясниш – чого ви до мене причепились?

Ірина лиш встигла помітити, як бурхливо заворушилась висока трава, ніби нею неслось щось довге й чималеньке, й за мить довкола її тіла обвились чиїсь потужні кільця – вона лиш руки здійняти догори встигла, щоб не скрутило повністю. Нервово зглитнувши, дівчина зрозуміла, що знаходиться у повній владі велетенського чорно-синього змія.

Вона поволі підвела голову й завмерла: над нею нависла здоровецька зміїна голова. Темно-золотаві очі з довгастими зіницями аж пропікали її, а з щільно стуленого рота періодично висовувався роздвоєний язик.

– Ну, це вже повний капець, – сиплим голосом ледь вичавила вона з себе, впиваючись пальцями в рушника, наче у рятівне коло.

В голові Ірини перелякано метушились думки, котрі взагалі не знаходили виходу за даних обставин. А куди ти тут вийдеш, коли тебе міцно тримає таке чудовисько?! З’їсть?.. Та що ж за щастя таке?! То під машину кинули! Тепер зміюці якійсь на поживу! І, головне, за що?! Вона ж ту дівчину й не бачила в житті ніколи, щоб та її так ненавиділа, аби прибити з особливою жорстокістю! Відьма клята!

Ірина крутнула головою: Мурчика сюди хоч не занесло? Чи цей гад вже і його проковтнув? Остання думка наче струмом пронизала дівчину й та, забувши про все, кілька разів вперезала рушником по змієвій морді:

– Та щоб тобі наші кісточки поперек горлянки стали! – гарикнула вона й зажмурилась, вся стиснувшись й очікуючи, що після цього їй вже точно відкусять голову, чи проковтнуть повністю – ну, хоч душу відвела.

Але час йшов, а нічого не відбувалось – навіть кільця щільніше не стиснулись, щоб, наприклад, вдавити її. Ірина обережно підняла повіки на одному оці й ошелешено розплющила й друге: змій наче з цікавістю її розглядав, не проявляючи ніякої агресії. Це вже було занадто для її нервової системи:

– Дивишся: з якого боку жерти краще починати?! – злісно процідила вона, відчуваючи, що душа тим часом ховалась десь вже поза п’ятами, а язик все ще щось намагався вициганити в життя, що висіло на тоненькій волосинці.

Тільки що тут вициганиш – в зміюки! Може, вона людей ніколи не бачила? Чи з одягом їсти незручно?

Всередині Ірини все клекотіло й тремтіло одночасно. Клекотіло від образи на невідому «доброзичливицю», що їй таку свиню підклала. Точніше, змію. Й від злості, що від неї на даний момент взагалі нічого не залежить.

А тремтіло від жаху. Краще б вже машиною збило, ніж померти у шлунку цього монстра й, можливо, ще живцем. Душа ж, схоже, накивала власними п’ятами, шукаючи собі затишну місцинку десь на тому світі. Якби ж то можна було дременути слідом за нею, щоб нічого й відчути не встигнути, але, на жаль, клята свідомість якраз тікати не хотіла, залишаючись посеред цього дійства, з якимось мазохістичним захопленням очікуючи неминучої розв’язки.

– Гадюччя бездушне! – тремтячим голосом кинула змії в морду Ірина. – Ну, не голодна – так відпусти! Або вже з’їж нарешті! Скільки ж можна знущатись?! – вона знов замахнулась рушником, благаючи подумки, щоб все завершилось швидко й, бажано, безболісно.

– Звентаре! – десь збоку долинув до болю знайомий голос, від котрого серце підстрибнуло так, що ще трохи й, здавалось, вдариться в щелепу, котра буквально ледь не відвисла з несподіванки. – Може, годі лякати дівчину?

Зміїні кільця вмить розпустились й Ірина впала просто в руки Світана, розгубивши в процесі польоту свої капці.

– Лякати?! – почувся трохи приглушений грудний чоловічий голос. – Ще невідомо хто кого насправді лякав, – їдуче пирхнув він. – Мене ще ніхто й ніколи не бив по обличчю, між іншим!

Вчепившись намертво пальцями у Світанову куртку, дівчина розлючено прошипіла, вже ледь себе не відчуваючи змією – отруйною:

– Обличчю?! А я його бачила?! – рикнула вона під кінець й озирнулась на голос.

Неподалік стояв молодий чоловік років тридцяти, може, трохи більше. Його довге чорно-синє волосся чітко окреслювало трохи бліде й витончене обличчя, з якого сяяли все ті ж темно-золотаві очі, але зіниці зараз були цілком людськими. Та й в самому обличчі, окрім кольору очей, не було й краплі чогось зміїного. Навіть славнозвісної зміїної посмішки, котрою величають хазяїв тонких губ. В цього вони були абсолютно пропорційні витонченості інших рис й затонкими не здавались. Загалом він був цікавим чоловіком. В усякому разі, зовні.