Глава 2. Стіна непробиваєма

– Світанко! – смикнула дівчину подружка. – Ти обіцяла каток і феєрверк новенький.

– Феєрверк – так! – підтиснула та губи. – А каток обіцяла Власта. Я лиш воду гарантувала під нього – не моя це стихія.

– Ти ж володієш, – здивовано повела бровою Ружана.

– Хмаринку розміром з кавунчик начаклувати? – хмикнула Світана. – Це я можу. Навіть води з неї вичавити. А от заморожувати – це до Власти.

– І де вона?

Дівчата синхронно глянули в бік передпокою, але там була тиша.

– Хрумчику! – озирнулась назад Світана. – Ти точно передав повідомлення усім?

– Наче в мене вибір був, – буркнув той з дивана, не розплющуючи очей.

– І всі сказали, що прийдуть? – підозріло примружилась дівчина.

– На мою голову, – зітхнув фамільяр.

– Хрумчику! – гримнула на нього Світана.

– А що – Хрумчику?! – аж підскочив той. – Я пам’ятаю, чим завершилось святкування дня Сонця!

– Та що там такого було? – знизала вона плечима. – Три шерстинки підпалилось. Я все тобі одразу ж відновила.

– А мої нервові клітиночки?! – сердито сяйнув він своїми смарагдовими очиськами. – Котрі згинули на віки вічні й воскресати відмовились, щоб не терпіти більше такої наруги над їхньою ніжною організацією!

– Судячи з твоєї реакції, – пирснула Ружана, – в тебе їх ще повно залишилось.

– Ну, так-ну, так! – сутужно хитнув головою кото-сов. – В мене ще й шерсті ціла купа: палити – не перепалити! Чому мене Світан не прикликав? – сльозливим голосом хникнув він. – Розумний, спокійний, врівноважений – мрія фамільяра!

– Врівноважений?! – похлинулась повітрям Світана. – Він мене сьогодні прибити погрожував!

– Здивувала! – зістрибнувши з дивана, кото-сов потрусив до сходів нагору. – Дивно, що не прибив: ти й каменюку вибісиш.

– Гей! – обурилась дівчина. – Ти взагалі-то мій фамільяр! Маєш приймати мою сторону!

Фамільяр озирнувся вже згори:

– І де це записано?

– Що значить – де?! – Світана навіть розгубилась. – Це всім відомо.

– Саме тому ти провалила іспит по взаємодії з фамільяром? – пхикнув він. – От поки не здаси – моє діло «сторона»! – задерши хвоста, він зник за поруччям.

– Ні! Ну, ти бачила?! – дівчина озирнулась на подружку. – Ще мене власний фамільяр не повчав!

– Складеш іспит – попритихне, – хмикнула Ружана.

За вікном почувся звук скриплячого снігу, й за хвилину у передпокій галасливо ввалились четверо: дві дівчини й два хлопці.

– Ви маєте побачити цей магохід! – вигукнула білявка. – Найновіша модель! Ще й збільшується на необхідну кількість пасажирських місць!

– Тобі батьки подарували? – радісними очима сяйнула на неї Світана.

– Ні, – підтиснула та губи, – Здебору.

Русявий хлопець з глибоко карими очима ніяково усміхнувся:

– Ну-у, вони давно обіцяли, що як здам першу сесію, то куплять магохід.

Світана тільки покривилась:

– Це я одна тут щасливиця, що з хвостами залишилась. От же ж пощастило мені з родиною!

– Багато хто про таку лише мріє, – осудливо блимнула на неї друга дівчина.

– Це тому, що в тебе немає брата, котрий в тебе ж практичну магію викладає, а потім ще й приймає. І, щоб ніхто не звинуватив його у поблажливості до рідні – нещадно валить! – аж тупнула ногою Світана.

– Навряд чи він допустить, щоб донька ректора Академії ганебно завалила першу ж сесію, – дружньо поплескав її по плечу Здебор. – Тож, не переймайся.

– Погано ти мого братика знаєш, – набурмосилась дівчина. – Він не страждає сімейственістю в цьому плані. Таке враження, що він вважає, ніби я мала народитись вже з академічним рівнем знань тільки тому, що моє прізвище – Вогневська! І мені має бути соромно за те, що це не так!

– А батьки? – співчутливо обійняла її за плечі білявка.

– Власто! – ледь не розпачливо вигукнула Світана. – Наші батьки вважають, що стосунки викладач-студентка ми маємо залишати у стінах Академії, оскільки вдома ми – брат і сестра. А тато взагалі заявив, що втручатись у викладацьку методику він не збирається!

– А міг би, – почулось буркотіння фамільяра з другого поверху. – Лозиною! Я б вже давно набув офіційного статусу фамільяра, а не швендяв по лісу неприкаяним.

– Хрумчику! – гримнула дівчина. – Тобі цілком вистачає магічної енергії! Не прибідняйся.

– А хто пожаліє мої збиті лапки, котрими я маю бігати майже кожного дня по лісу, щоб її назбирати?! – висунув крізь поруччя обурену морду кото-сов.

– Тобі корисно! – пирхнула Світана. – Жиром не запливеш, а то й крильця не втримають колись.

– О-о-о! То ти мене ще й рибкою дорікатимеш?! – скочив він різко на лапи й зашипів, вдарившись головою об поруччя, з якого забув її витягнути.

– Так! – плеснула в долоні Власта. – А, ну, припинили сварки! Сьогодні свято, а ви тут скоро битись почнете. Гайда, покатаємось. Потім утворимо каток, а, коли він замерзне, – вона задерикувато блимнула на Світану, – дехто влаштує обіцяний феєрверк.

Швидко натягнувши на себе теплі речі, весь галасливий натовп рвонув до дверей. Сутужно зітхнувши, потрусив за ними й Хрумчик.

– А ти куди? – здивовано озирнулась на нього хазяйка.

– Простежити, аби твоя фігуральна безголовість не стала буквальною, – пробурчав кото-сов, оминаючи її.

– За що ти мене так не любиш, Хрумчику? – ображено скривилась дівчина.

– Якби не любив – грів би зараз животика біля каміна, а не біг би лапки морозити! – огризнувся фамільяр.

– Так вони ж в тебе не мерзнуть, – єхидно сміхотнула Світана.

Фамільяр озирнувся з виглядом невимовної величі й окинув дівчину ледь не зневажливим поглядом:

– О́бразно виражаючись, хазяєчко. О́бразно!

– Нагородило ж мене провидіння таким розумником! – фиркнула вона й вискочила за двері.

***

Наганявшись по лісових дорогах до несхочу, кілька разів перевернувшись у кучугури й надурівшись так, що й Хрумчику дісталось, прилетівши кількома сніжками під хвоста, компанія так його дістала, що він змушений був здійняти скажений сніговий вихор. Локальна заметіль добряче всіх вмила й нагодувала собою. Відкашлюючись й відпльовуючись, молодь нарешті вгомонилась й вирішила-таки повернутись до будинку, щоб продовжити святкування з трохи нижчим градусом божевілля.