5

Від несподіванки Марей стрепенувся, мов жару за комір сипнули, й почав придивлятися до заростей навкруги.

- Ївго?

Ївга повільно, навіть трохи боязко, вийшла з-за дерев, кивнула. Марей поплив до берега, вийшов із води. Мокра сорочка обліпила плечі та торс так, що під місячним світлом м’язи здавалися, немов відлиті зі сталі. Дівчина ковзнула поглядом по ньому, соромливо стараючись не затримуватись ніде, немов боялась, що її підловлять. На щастя, Марей чи то робив вигляд, а може, й справді нічого не помічав, сівши на ще трішки теплому після палючого сонця камені, протягнувши ноги та підставивши обличчя повні, схожий на якусь античну скульптуру. Ївга сіла поруч. Крапельки води спадали на її рукав, але руку вона не забирала, хотіла бути якомога ближче.

- Марею, – стиха почала Ївга та й зупинилась. На неї упав теплий погляд

пронизливих сірих очей. Здавалось, усе тепло літньої ночі зібралось у ньому, щоби до останньої краплини віддатись їй. Усе несказане проступало крізь цей сіруватий відблиск.

Хлопець мовчки обняв її та погладив по голові. Ївга, так же не проронивши ні слова, притиснулась, як пташеня. Зорі підморгували їм, немов бажали підбадьорити їх, донести, що сказати залежане на душі – то не так уже й страшно, адже вони світять уже тисячі років і уже вдосталь надивились на цих закоханих дурнів, що грають у мовчанку.

- Марею, я не можу більше мовчати, – знову почала розмову Ївга, – ми

знаємо одне одного ще змалку і ближче за тебе для мене нікого нема. Мама з татом уже починають говорити, що мені пора приглянутись до когось із парубків на селі, Петро клинці підбиває, але я не хочу. Мені добре тільки з тобою. Я кохаю тебе…

          Хлопець на мить застив, немов від пострілу. Здавалось, хвилі на воді завмерли, зникли всі звуки, зник час…

          На мить Ївга злякалась, що дарма сказала все це, але дужі руки ще більше притиснули її до себе.

- І я тебе кохаю, Ївго, – тихо прозвучав голос над вухом. – Тільки

переживаю, що наші стосунки погублять тебе. Ти – людина, я – польовик. Всі будуть проти. Ти не боїшся? Ти знаєш, на що йдеш?

- Знаю, – твердо відказала дівчина. – Я довго все обдумувала. Так, це все страшно, але знаю, що удвох ми все подолаємо, якщо ти теж цього хочеш.

Марей взяв її долоню у свою і м’яко стиснув.

- Добре. Я теж хочу бути з тобою й не боюсь, що нас осудять. В будь-якому випадку, якщо нам не будуть раді, ми поїдемо від них усіх якнайдалі та все одно будемо щасливі.

Ївга кивнула.

- Ходімо? – Марей встав та подав руку.

- Куди?

- Ну ми ж збирались папороть шукати.

- Точно! А я й забула, – зніяковіла дівчина.

Марей посміхнувся, Ївга взялась за протягнуту долоню та підвелась.

Вони зникли поміж дерев. І чим далі заглиблювались до лісу, тим незвичнішим для дівчини він ставав: навколо синім та зеленим світились різні візерунчасті вогники, над головою пролітали жар-птиці, яких мабуть ще ніхто не бачив. Неподалік від залишків стежки блищали золотисті яблука на таких же деревах. У лісових озерцях плюскалися малесенькі срібні дітлахи, сміх яких був схожий на дзвоники. Вітер розносив запах меду та винограду. На порослих мохом гіллях гойдалися чортики, які вже от-от хотіли стрибнути на голови, але Марей пригрозив їм кулаком і вони шаснули у зарості, тільки й слід простив. Ївга міцніше вчепилась у лікоть хлопцю, але той сказав:

- Не бійся, поки ти зі мною, тобі нічого не грозить. Вони не посміють тебе образити.

Ніхто не міг сказати, скільки минуло часу, аж поки пара не вийшла на малесеньку галявку, де уже тісним колом розсілась всяка нечисть: русалки, різні чорти, відьми, кілька перевертнів та навіть одна літавиця.

Ївга на хвилю зупинилась, але згадала слова Марея й продовжила йти.

- Доброї ночі, добродії! – гукнув той.

Гарава загуділа, заквакала, запищала.

- І на що шановне товариство чекає? – спитав хлопець.

- Та от цвіт чекаємо, – озвався чорт у червоній шапці, ткнувши кігтистим пальцем на середину галявки, де ріс непримітний кущик папороті, що його вінчав непоказний округлий бутон.

- Так уже за північ, – відказав Марей, – вона так у вас так ніколи не зацвіте, якщо її так тісно обсісти.

- І що ти пропонуєш, хлопчику? – солодко промуркотіла літавиця.

- Краще розійтись якомога ширше, попід самий край галявинки й почати по колу передавати кущик. У когось він і має зацвісти.

- А як ділити будемо? – гаркнула відьма. – Про це ти подумав?

- Зараз наша єдина ціль – отримати цвіт, – діловито відповів хлопець. – Решту обсудимо потім.

Не встигла відьма бодай щось сказати проти, як всі уже розійшлися так, як сказав Марей. Червоношапочник підкопав кущик папоті, приєднався до кола й передав відьмі зліва, та – літавиці, та – русалці й так далі, аж поки черга не дійшла до Марея. Передаючи дівчині папороть, він майже нечутно проказав:

- Якщо зацвіте – біжімо.

Ївга кивнула й взяла рослину до рук. Раптом долоні щось обпалило та почало злегка світитися. Дівчина стрімголов помчала із галявки, Марей – за нею. За спинами почулось виття та верески:

- Проклятий польовик, ми знаємо де тебе шукати!

Щось затупотіло, почувся хруст гілок.

Марей сміючись, підхопив Ївгу на руки, яка все не випускала із рук дивну квітку, яка відблискувала усіма вогненними барвами, й щодуху побіг, петляючи між дерев.

- Головне – дочекатися третіх півнів, – сказав він.

Погоня не відставала, над головою свистіли та верещали відьми.

Марей збіг із протоптаної дикими звірами стежинки й не випускаючи дівчини, гулькнув у якусь нору. Щось про себе прошепотів і вмить навколо все поросло різними травами, так, що годі було помітити, де вони сховались.

- Ковтай цвіт та швидко загадуй бажання, – скомандував хлопець.

Ївга так і зробила. Спершу язик защипало, але далі розлилось приємне тепло.

- І що ж ти загадала? – спитав хлопець.