4

Марей лежав горілиць на воді, то поглядаючи краєм ока на вогники за селом, то на зірки ген-ген на темно-синьому, аж чорному небі. Звіддаля линули уривки співанок та щирого сміху, ще далі брехали собаки, ведучи свої, незрозумілі вуху людини, розмови.

- Чого журишся, братику? – із тихим плюскотом на поверхні ріки з’явилось вродливе, хоч і вимучене, посіріле від постійного перебування у воді та браку світла, дівоче обличчя. Кушир так заплутався у волосі невизначеного кольору, що здавалось, він і є ним.

- Здрастуй, Ліоро, – зітхнув хлопець. – От скажи, чи в тебе було так, що ти кохаєш того, з ким не можна бути? І от наче й ставляться до тебе приязно, наче й теж є почуття, принаймні, хотілось би в це вірити. Але розумієш, що навряд чи буде щастя від такого кохання.

- Хіх, у мене було всякого, – хитро посміхнулась Ліора, теж лягаючи горілиць поруч на воду, підставляючи блідаве тіло під світло повні, яка якраз вийшла з-за хмарок, і, немов дитина, бовтаючи ніжками з акуратними зеленавими перетинками в теплій іскрявій воді. – Був і водяник, і козак, і дідько. Але, у нас, русалок, все простіше. Смієшся, пустуєш, лоскочеш, а потім, як обридне своїми любощами, так біля млина покинь і був здоров. Хоча… – посумніла враз. – Був у мене один статний молодий козаченко, Григорієм звали. Зайшов у наші краї аж з-за дніпрових порогів. Високий, чорнявий, як гляне – немов жаром сипе. Але такий зажурений, аж серце крається. Розповів, що поки був у поході, віспа викосила весь його хутір і він як сів на коня, так і їхав, куди очі бачать, поки не зупинився тут. Каже: «Роби зо мною, що схочеш, бісова дівице, мені світ не милий». А ти же знаєш, для мене так нецікаво, я люблю сама поназдоганяти, погратися, тоді й любощі веселіші. Почала його щось розпитувати, щось сама розповідати. Приходив кожен вечір. Все балакали й балакали, мені вже й манити совісно було його. А тут він сам, мовляв, вперше я прийшов до тебе, щоб знайти загладу свою з косою, а зараз, Ліоронько, кохаю тебе більше за життя і хочу бути лишень твоїм до скону. Глянула я на нього – не можу, Марею, не можу! Рука не підіймається затягнути його на дно, щоб через тиждень покинути під млином. І кохання наше пропаще: не взяти йому мене за жінку, а мені його за чоловіка, бо він людина, а я, як вони кажуть, нехристь. Не зможе він все сидіти на березі, як і я сидіти у світлиці. Так я йому і сказала. Зі щемом у серці відпускала його, але мусила, бо кохала і бажала йому лишень щастя. Ось, глянь, що на прощання подарував, – заворушила пальчиками, показуючи золотий перстеник. – Тільки от знаєш, чим усе закінчилось? Через менше, ніж тиждень, переказали мої подруги від дніпрових русалок, що пішов він ізнову в похід та зарубали його. Виходить, що вмерти він мав однаково – що залоскотаний, що зарубаний. От тілько зі мною він був би щасливішим. Так хотіла вберегти, так боялась занапастити його собою, що на погибель відправила, – шморгнула русалка кирпатим носом. – От і думай потім, що точно знаєш, як краще. А в тебе яка справа? Теж до когось із людей прикіпів? – зітхнула Ліора.

- Яка ти здогадлива, сестро, – теж зітхнув Марей. – І ось я й не знаю, як краще.

- Я могла би тобі сказати, що краще б ти яку польовичку собі знайшов, та й не було б таких складнощів, але-але… Зробила, що могла: розповіла тобі свій досвід, решта – за тобою, – відповіла русалка і зачерпнула жменею зоряної води.

Краплі іскристо задзвеніли по поверхні, відблискуючи сяйвом вогнів за селом та місячного світла. Здавалось, ніби золоті та срібляві змійки сповзали з долоні Ліори, обвиваючи тоненьку посірілу руку із кістлявими пальчиками та акуратними кігтиками.

Марей зітхнув та заплющив очі, колихаючись на воді, а коли нарешті розплющив, то побачив, що залишився на самоті.

«Напевне, до подружок помчала», – подумав польовик.

Місяць дрижав на хвильках разом із хлопцем. Навколо сюрчали коники, квакали дзвінкоголосі жаби, десь ген-ген чулись трелі соловейка. Зорі переморгувались між собою. І в цьому колі звідусільних звуків Марей почував себе так, ніби він – єдиний у цілому світі. Ніби все відбувається настільки далеко, немов не існує. Чи, може, не існує він? Може, він – не більше, ніж плескіт хвильки, що ластиться до берега, намагаючись пригорнутися до нього усією своєю брижастістю та пливучістю? Чи, може, отой вогник, що все близиться до нього, немов принаджений? Вогник! Маленька палка цяточка серед цієї природної тиші, яка і тишею не є, та холодного сяйва його одинокості й від того злиття із цією тишею.

Оранжевим маревом підпливав він все ближче і ближче, поки очі, видючі краще, ніж у будь-кого з людей, не розрізнили кров маку та позолоту вогненої стрічки, синяву волошок та барвінку, палке миготіння іншого різнотрав’я.

Хлопець схвильовано вдихнув прохолодне повітря, перевернувся на живіт та й так і лежав, не наважуючись поворухнутись, бодай не розвіяти ці чари. Вінок, похитуючись, підпливав все ближче й ближче, поки не опинився настільки близько, що Марей, немов заворожений, протягнув до нього руку, щоб узяти. Ось-ось пальці торкаються прохолодних гладеньких листочків любистку, пестять тремкі пелюстки маку… Глухо ухнула сова, мить – і вінок щез під водою, забравши із собою жовтаве світло, залишивши хлопця сам-на-сам із нічною темрявою. Навіть місяць, і на того набігла темна хмарка.

Марей пірнув, намагаючись віднайти втрачене мрієво, але марно – вінка немов ніколи й не було. Він все пірнав і пірнав, поки тіло не занило від втоми, жаби не затихли, а соловейко не полетів геть. Віддихуючись, хлопець знову ліг на воду і заплющив очі.

Світло місяця торкнулось втомлених повік, хтось тихо покликав знайомим до щему голосом:

- Марею, то ти?