1

ЧАСТИНА І

МАРЕЙ ТА ЇВГА

1

Шелестіла на вітру золотава пшениця на полях ген-ген за селом. Важко осипалися зерна на чорнющу, як смола, землю. Шуміли дерева, десь у волошковій висі неба раз у раз пролітали стрімкі ластівки, то здіймаючись ледь не до сліпучого сонця, то кидаючись каменем донизу, ловлячи якусь комашку, підлітаючи знову вгору в останню мить.

До села, по дорозі, що розсікала поля, йшли двоє: жінка в колись білій, але тепер посірілій від частого носіння та роботи, довжелезній сорочці і вицвілій плахті та дівчинка років чотирьох-п’яти у білесенькій сорочині.

- Мамо, тільки поглянь, яка гарна пшениця! – вигукнула мала, підійшовши ближче до колосків і беручи один до рук, щоб відламати.

 - Ївго, не чіпай: це – не наші поля, – занепокоїлась жінка, легенько відтягуючи доньку за рукав.

- А чиї?

Із пшениці вигулькнув хлопчик, не набагато старший за Ївгу, але добре вищий. Смаглявий, із пронизливими сірими очима та трохи насупленими бровами.

- Наші, – відказав він. – Геть від нашої пшениці, а то скажу татові і він вас відлупцює, – пригрозив кулачком.

- Тихше, дитино, – м’яко відказала жінка та беручи доньку за руку, відтягуючи ту від краю, – ми не бажаємо тобі зла і не збираємось чіпати ваші поля. Ївго, пішли!

Дівчинка все оберталась на дивного хлопця, поки вони не відійшли так, що було ледь видно його чорнявий чуб між колосками, які тепер злились у суцільне золоте полотно.

- Мамо,  хто то був?

- Малий польовик.

- Польовик? Хто це?

- Нелюдь. Ззовні вони схожі на людей, але аж ніяк не є ними. Їхні поля можна обійти по колу, але не можна перетнути, бо якщо ідеш прямо, від одного краю ніколи не дійдеш до іншого. І от у глибинах цих полів вони і живуть. Коли озимина пробивається під снігом, вони прокидаються, коли зацвітає – одружуються, із появою зерна, народжують, а на зиму впадають у сплячку до весни.

- А чому той хлопчик такий сердитий?

- Ох, дитино, – зітхнула мати. – Вони всі сердяться на нас.

- Чому?

- Бо колись замість цього села теж були їхні поля. Наші прадіди забрали у них землю.

- А чому вони не відберуть її назад? – поцікавилась Ївга.

- Тому що характерник, який заснував це село, обійшов його із замовляннями, щоб ніяка нелюдь не сунулась сюди.

- А навіщо було забирати у них землю? – здивувалась мала. – Хіба її так мало, щоб забирати у когось?

- Не питай, доню… Люди завжди забирають у природи те, що їм не належить.

Вдалині так само ледь чутно шуміли колоски. Хлопчик сидів серед них, не відриваючи очей від цяточки, що нею була Ївга.