Сяйво голубих очей

 Я сіпнулася і різко розплющила очі. Я була у спальному мішку, тепло і м'яко в нашому наметі. Чи все це було сном?

Недалеко я почула веселий сміх і чоловічий бас. Я вийшла з намету і побачила Сашу. Вона сиділа біля вогнища з Тарасом.

— Ось і наша Соня-засоня прокинулася! — радісно вигукнула Саша, побачивши мене.

— Привіт, Ніко, — усміхнувся Тарас. — Я прийшов уранці. Бачив, ви добре розмістилися. А якраз час вирушати!

— Куди? — здивовано запитала я, все ще намагаючись відділити сон від реальності.

— Скелі Довбуша, звичайно!

Згодом ми втрьох вже блукали між гігантськими каменями. Скелі Довбуша вдень виглядали інакше: масивні, величні, освітлені сонцем, та загадкові.

— Ми тут з другом кожен камінь знаємо. Його, Влад звати, — кинув Тарас, проходячи вузькою ущелиною.

Саша радісно підморгнула мені. Щойно ми вибралися на високий кам’яний майданчик, Тарас махнув рукою: кудись в сторону.

— О, а ось і він!- вже повернувшись до нас відповів.

ізза скелі вийшов хлопець. Він був високим та кремезним, загорілим. коли він вже підійшов до нас я змогла розгледіти його обличчя яке один в один було як зовсі недавно вбитий вершник у моєму сні. Мене пройняло до кісток. Ті самі очі сяйво яких чарує, моє серце почало нестримно стукати.

— Влад, це Ніка і Саша. Дівчата, це мій кращий друг. тут поруч має власну кінну базу.
Хлопець повільно кивнув, і, дивлячись мені прямо в очі, тихо промовив:

— Радий познайомитися. Тут часто блукають у тумані, ті хто ще не зустрів свою долю.