дві душі одна історія

Було холодно і мокро. Мої босі ноги по щиколотки грузли у вологій землі. Руки також були крижаними. Я потерла долоні одну об одну, намагаючись їх розігріти, але це не допомогло. Скоро в мене почали стукати зуби від нестримного холоду. Усе навколо було оповите непроглядним туманом.

— Сашо! Хто-небудь мене чує? Ау! — Але ніхто не відгукнувся на мої крики.

Стояти тут було не варіант. Потрібно було йти хоч куди-небудь, сподіваючись, що когось знайду або ж мене хтось почує. Я йшла обережно, рухаючись вперед майже навпомацки, адже лише повний місяць і зірки ледь-ледь освітлювали темряву навколо. Мокрий туман пробирав аж до кісток. Зуби стукали, не зупиняючись. Кожен метр давався все важче. Холод забирав мої сили.

— Ау! Хто-небудь мене чує? — У відповідь мені були лише пориви безжальних, крижаних вітрів.

Десь уда́лині я почула незрозумілий стук — металу по каменю. Він наближався до мене. Моє серце завмерло від страху, і вже всередині почав розповсюджуватися інший холод — дикий жах перед невідомим. «Що це за звук? Де я? Що зі мною буде?» Ці питання вертілися в моїй голові круговоротом, не даючи жодної відповіді. Я ні про що не могла думати, окрім цих питань, які душили, вбиваючи надію на майбутнє.

Невідомий звук наближався. Я сховалася за найближче дерево біля мене. Незабаром я побачила високий, темний силует, але через туман було незрозуміло, що це таке. Коли силует наблизився, я вже чітко бачила коня, на якому сидів чоловік.

Він був кремезний, хоч його статуру і покривав довгий сіро-чорний плащ, з якого скрапували краплі туману. Помітивши мене, він направив коня ближче. З невірою в те, що бачу, я впізнала обличчя, яке вже бачила... у водоспаді. Зараз на мене дивилися ті ж безкраї сині очі, в яких цього разу було життя і сила, що почала зігрівати й мене зсередини, розігріваючи серце і волю.

— Діво лісу, допоможи заховати спадок мого ватажка! За мною погоня, я не можу дати цим жадібним ляхам нашу святиню. Прошу! Я готовий віддати своє життя, все що попросиш, але допоможи!

 Голос парубка був теплим і тремтів від почуттів: тілесного безсилля і волі духу. У нього було засмагле обличчя і тонкі губи, а його погляд не давав відірватися від сяйва очей.

Лише коли на мої руки опустився тяжкий згорток, я зрозуміла, що сама простягнула їх, щоб допомогти вершнику.

— Я затримаю їх біля води.

З цими словами його кінь здригнув і пустився в галоп разом зі своїм власником — боронити ціною життя свої ідеали.

По очах потекли сльози, а біль стискав моє серце. Я знала, що там його чекає смерть, що сяйво його очей згасне назавжди, і стрімкі потоки водоспаду стануть багряними.

Мені так хотілося впасти і заплакати, закричати йому в спину, щоб вернувся назад, що ми встигнемо втекти, що потрібно тікати. Але тіло не слухало. Ноги йшли у протилежному напрямку.

Куди я йшла? Що я несла? У мене не було відповіді, і сил, щоб шукати їх, також не було. Я рухалася у лісі, наповненому лише звуками моїх кроків і пустотою туману.

Сяйво нічного світила враз перекрила тінь скелі. У голові промайнуло: "Це Скелі Довбуша!" На мить я розгубилася — куди йти? Темрява, що оточила мене, була безмежною і безжально холодною. Я відчувала, як вона заморожує не тільки тіло, але й душу.

Уда́лині здалося, що я побачила світло від полум’я, але за мить воно зникло і знову з'явилося. Це дало мені нових сил — надію, що попереду є люди, і вони допоможуть.

У руках лишився тяжкий згорток. Тепер я була сама, посеред ночі. Світло вабило, неначе єдиний порятунок. Щойно я вийшла з тіні скелі, одразу ж почула стукіт копит і безліч голосів навколо, які перегукувалися між собою. Вони когось і щось шукали. Голоси були бездушними, лунали то близько, то далеко.

Мене дивувало, що я бачила силуети вершників зовсім близько, але вони мене не бачили. Вороги були скрізь: холодні, чужі, наполегливі в своїй жадібності. Їхні холодні погляди, невиразні обличчя і блискуча зброя були так близько, що я могла б доторкнутися до них. Але, наче оповита невидимою ковдрою, я залишалася непоміченою.

Можливо, це діяла містична сила скель, або ж тягар цього згортка робив мене невидимою. Щось усередині підказувало, що це вбивці, які зовсім недавно пролили кров мого коханого. Я не зупинялася ні на мить, я йшла вперед до вогника, який обіцяв безпеку і тепло.

Згодом мене знову огорнула темрява скелі, але я вперто йшла вперед. Раптом нога зачепилася об валун. Я нахилилася до скелі, щоб втримати рівновагу і не впасти, але це коштувало мені великої подряпини від ліктя до плеча.

Було боляче, але я не видала й звуку, оскільки боялася, що мене знайдуть. Відновивши рівновагу, я обійшла злощасний валун і рушила далі. Вогнище було все ближче, і між нами залишилося лише пару метрів.

Нарешті я опинилася у світлі полум’я, мене огорнуло теплом живого вогню. Руки упустили свою ношу на кам’яну підлогу, і я змогла сісти біля багаття. З невірою я простягнула зовсім крижані руки до вогню.

Було враження, що стихія ділилася зі мною своєю силою, зігріваючи і тіло, і душу. Але втома нікуди не зникла, а навпаки, мене хилило в сон. Я без сил лягла, і мої очі закрилися. Ще деякий час я насолоджувалася шелестом вогню і заснула.