вечір моторошних історій

Під час невеликого перекусу з гарячим чаєм я вже трохи відійшла від недавно побаченого і вирішила просто не звертати уваги на те, що було. Ще трохи гойдань машини, і ми приїхали до в'їзду в парк, де Тарас заплатив за квитки на в’їзд до території.

– Ось вже майже фініш. Скоро, дівчата, намети ставитимете.
– А хіба ти не з нами будеш? – трохи розгублено спитала я.

– Ні, Саша сказала, що це лише дівочі вихідні. Я не проти, і буду неподалік, тому якщо що, зможу швидко приїхати. Не хвилюйся.- сказавши це хлопець погладив руку Саші. та їхні погляди зустрілися. і посмішки осяяли їхні обличчя.

Мені на мить згадалися ясні сині очі незнайомця у відображенні, і серце защиміло від туги. 

– Неподалік? -  спитала у хлопця

– Так, тут поруч село. У мене там бабуся з дідом живуть, заскочу до них, по господарству трохи допоможу. Коли є будинок, завжди роботи багато.

Скоро ми прибули на місце. Галявина перед нами,  була витоптана туристичними стежками, а в центрі неї було вогнище. Тарас дістав із багажника наш здоровенний рюкзак і пакети з м'ясом та всякою необхідною всячиною.

– Ну, далі все самі. Я завтра приїду приблизно о десятій ранку, помандруємо разом серед скель.

Повернувшись до Саші, обійняв її і вже для цієї авантюрної особи з напрочуд діловим голосом у наказовому тоні сказав:
– Пообіцяй, що без мене ви нікуди ходити не будете?
Хлопець тримав її в обіймах і, не відриваючи погляду, чекав відповіді.

– Ну, милий, я буду обережна, чесно-чесно, – Саша пригорнулася до нього і почала цілувати то в одну, то в іншу щоку, обіймаючи широкі плечі Тараса.

– Скоро стемніє, ви все одно не встигнете поставити намет, розвести багаття ще й скелі обійти, тому краще вже завтра оглянути все навколо, а зараз потурбуватися про ніч і вогонь, добре?

Засмучений подих подруги було чути навкруги:
– Добре. Все, їдь вже, – ледь чутно промовила вона.
Задоволений хлопець ще раз обійняв стан дівчини і, сідаючи до машини, попрощався.

Було приємно розім’ятися після дороги, тому для початку ми вирішили поставити намет. Зайняло лише декілька хвилин але купу нервів.

– Тепер по хмиз. Розділимося? – жваво запропонувала Саша.
– Так
Ми пішли в протилежні сторони. Тут було досить багато сухих гілок, і я вже за кілька хвилин зібрала цілу купу.

Скинувши гілля біля місця, де скоро буде горіти багаття, я одразу помітила Сашу. Вона активно махала мені рукою, запрошуючи підійти, та приклала палець до губ, наказуючи: «Тихіше!».

Мій внутрішній ніндзя миттєво активувався. Намагаючись підібратися до подруги абсолютно безшумно, я підкрадалася, пильно скануючи землю під ногами. Кожен сухий прутик здавався тепер міною, здатною видати нас гучним хрускотом.

Коли я підійшла, Саша, не обертаючись, повільно, показала мені на об’ємну купу пожухлого листя, що лежала у тіні старого дуба. Я довго вглядалася, але так нічого і не побачила. Як раптом із того листя донісся ледь помітний шурхіт. Я вп’ялася очима туди звідки йшов звук, і затамувала подих.

І тут я їх побачила. Два великих, тремтячих сірих заячих вуха, які на самих кінчиках вже вибілювалися, ніби присипані цукровою пудрою. Вони були довші, ніж уся його маленька голова.

Згодом я розгледіла крихітний вологий чорний носик і дві абсолютно круглі, блискучі намистинки очей. Ці два чорних сканери — безперервно відстежували кожен рух навколо. Тіло тваринки було заховане в листях.
 Я думала про те, наскільки ідеально його сіре хутро зливається з бурою ковдрою осені.
Раптом, блискучі намистинки його очей різко здригнулися, а вуха повернулися, як антени, що вловили сигнал. 

— Ой... — ледве чутно видихнула Саша, інстинктивно подавшись назад.

Він щось відчув, звір миттю прийняв рішення. Шурхіт перетворився на вибух. Купа пожухлого листя раптово здійнялося, в повітря злетіла ціла хмара. Звідти, наче стріла, вирвався заєць.

Його довгі, сильні задні лапи кинули його у високий стрибок. Він не біг, а летів довгими, швидкими зигзагами, миттєво за мить він сірою блискавкою промайнув між стовбурами дерев і зник. Залишилася лише тиша, яка тепер здавалася оглушливою, і порожнє місце в листві, де щойно ховалося маленьке диво.

— Ти бачила? — запитала я, все ще пошепки.

Саша усміхнулася — щиро і широко.

— Ти бачила його швидкість! Думаю, навіть Флеша обігнав би! — сказала вона.

— Шкода, що на ньому не було жилета і годинника, — жартівливо додала Саша, нахиляючись, щоб знову збирати гілля. — Я б ризикнула тоді за ним побігти!

Я засміялася.

— Ха-ха, ми б навіть не наздогнали б цю вухату блискавку!

Обидві, нарешті розслабившись, ми взялися до роботи, а тихий шелест сухого гілля в наших руках уже не здавався таким загрозливим.

Наш кемпінг це давно розчищена галявина посеред лісу, оточена деревами. Поки Саша розкладала необхідне — шампури, мариноване м’ясо, лаваші, цибулю, зелень, Pepsi — я взялася за найголовніше: розведення вогню. Мені залишилося тільки скласти акуратну пірамідку з тонких сухих гілок і закинути всередину підпалену воскову картонку. Я була задоволена: вогнище вдалося розпалити з першого разу.

Саша підійшла, простягаючи мені термос і згорнутий каремат.

— Тримай, це твій. Його не потрібно розкладати, як стільчик буде, — сказала вона.

— О, це чудово! — відповіла я, приймаючи його.

Присівши на каремат, я відчула, як м'язи спини й ніг, які до цього сиділи навприсядки, нарешті отримали насолоду. Теплий чай зігрів і втамував спрагу. Тепер, коли попереду тріщав і вигравав теплий вогонь, можна було насолодитися миттю. Полум'я танцювало, кидаючи золотисті відблиски навколо, тріскотіло й зігрівало, здавалося, не тільки тіло, але й душу.

Природа навколо співала голосами птахів, які залишилися боротися з майбутнім холодом зими. Вітер шурхотів листям, то підіймаючи його у вихорі, то скидаючи з дерев, щоб усипати землю, немов теплою ковдрою.