проротцтво Паляницького водоспаду

Одяглася швидко, кинула в невеликий рюкзак зарядку, гаманець, посвідчення і пару запасних речей. Решта, як запевнила Саша, вже була зібрана. Поки я застібала блискавку, Саша вже стояла зовні, чекаючи мене з величезним рюкзаком біля ніг, який, здавалося, був більший за неї саму.
 – От і чудово. Ось тепер ти готова до пригод, драконе. Побігли!

Я зітхнула, востаннє оглянувши свою затишну кімнату, що обіцяла спокій і тишу. Але протистояти долі (чи, точніше, Саші) було марно.

Надворі ранок був свіжий і прохолодний. Нас уже чекала чотириколісна карета XXI століття — світло-сірий седан, який припаркувався навпроти входу в нашу общагу. Побачивши нас, з машини вийшов хлопець, саме такий, як його й описувала подруга. Він привітно усміхнувся, коли побачив Сашу, але його погляд був спокійним і абсолютно нормальним, що мене трохи розчарувало — ніякого маніяка. Тепер навіть причини немає повертатися назад у затишок ліжка.

— Привіт, кохана! Ти вчасно, — його голос був низьким і спокійним. 
— Це твоя подруга?

— Привіт, мій рятівнику! Так, це Вероніка, можна просто Ніка. Це Тарас — мій хлопець і наш водій, — жваво представила нас Саша.

Хлопець легко підняв Сашин величезний рюкзак, ніби він важив не більше кілограма, і закинув до багажника.

— Скелі Довбуша, я правильно запам'ятав? — запитав він, м'яко поглянувши на Сашу.

– Усе вірно. Пора починати нашу нову, шалену молодість! — Саша обійняла і, цмокнувши Тараса в губи, застрибнула на місце біля водія.

Я сіла в машину, примостившись якнайзручніше. Салон автомобіля пах кавою та свіжою шкірою, а не бензином, як я очікувала. Тарас завів двигун, і ми плавно рушили. Поки ще були в місті, заїхали в кілька магазинів прикупити маринованого м’яса і лавашів.

– Ну от і виїхали за місто! Дорога займе багато часу, як капітан корабля, пропоную розслабитися й отримувати насолоду від поїздки, — сказав Тарас.

Поки Саша жваво розповідала хлопцю про наші героїчні іспити, я відвернулася до вікна. Місто швидко змінювалося на сільські пейзажі, а мої думки вже були далеко... у милому ліжку, яке спокушало провести в ньому всі вихідні.

- Ніка, Ніка, Нік, прокидайся! Все цікаве пропустиш.

– І що саме? Вбивство однієї особи, яка за пів дня вже вдруге безцеремонно мене будить?

Саша насупилася і вже всім корпусом повернулася до мене, демонструючи всю серйозність ситуації.

– Це все екзамени, екзамени! З тебе всю душу випили, що ти така зла стала. Професор Іонеску точно тебе укусив.

– Ти ще скажи, що він родич Дракули і кожної ночі прокрадається до мене, щоб попити крові замученої студентки.

– Так і скажу! Я дізнавалася: він родом з Румунії, а ти сама знаєш, хто там здавна володарював.

– М-м-м, ... і це ти мені казала, що в мене екзамени всю душу випили, а тебе, подруго, вони до божевільні довели, – сказала я, тикнувши на неї пальцем.

Тишу й незадоволене пихтіння подруги перебив звучний сміх Тараса. Це миттю розрядило обстановку, і вже всі ми реготали над абсурдністю звинувачень.

– Ми зараз будемо біля річки Сукель. Хочу показати вам Поляницький водоспад, дуже красивий, вартий, щоб на нього глянули. Сподіваюся, після вихідних усім повернуться і душа, і розсудливість. 

Слова Тараса були теплими, і посмішка на його обличчі зарядила всіх позитивом.Після цього атмосфера в машині знову стала приємною, і всі були зайняті, розглядаючи природу навколо.

Проїжаючи над річкою прозорі води якої давали можливість побачити кам’янисте дно. Стрімкий потік води дзюрчав, заворожуючи своїми переливами і сліплячи очі, граючи та пускаючи сонячних зайчиків нам в обличчя.

Їхати довелося не довго, вже через двадцять хвилин ми почули плескіт і гуркіт води. Коли зупинилися і Тарас вимкнув двигун, ми вийшли на галявину. Жодного водоспаду видно не було, хоча звук стрімкого потоку все ще запевняв, що тут близько  вирує водяна стихія.

– Дівчата, нам туди.

Хлопець вказав на протилежний бік галявини, де стіною росли поодинокі сосни та розкішні ялиці. Простір між ними був наповнений яскраво вбраними високими кущами.

– Там спуск, тому потрібно бути обережними.

З цими словами Тарас ніжно взяв Сашу за руку, і вони рушили засипаною різнобарвним листям стежиною.

Щоб не заважати голубкам воркувати, я трохи відстала від них і не поспішаючи йшла, розглядаючи і милуючись барвами й красою природи навколо. Під ногами було тихо і м'яко: товстий килим із сухого листя приглушував кроки, видаючи лише іноді глухий шелест.

У повітрі висів особливий запах осені — сухий, гіркуватий аромат палого листя, змішаний зі свіжим, озоновим диханням водоспаду та різким, чистим запахом хвої. Це була осіння меланхолія, ідеально врівноважена могутністю гірської стихії.

Коли ми спустилися до води, стало видно неймовірний пейзаж величних буків та високих смерек, на скелястих виступах, що оточували водоспад, чіпко трималися поодинокі сосни. Вони були немов охоронці цього місця, їхня темно-зелена хвоя контрастувала з вологими сірими каменями.

Я зачарувалася красою стрімкого потоку, прозорі течії якого подекуди підхоплювали листя й несли його за собою в далеку невідомість. Тут було зовсім не глибоко, можна було навіть перейти на інший берег. Водоспад був не високим — скоріше, це були високі пороги, які складають враження кам’яних сходів, по яких, переливаючись і граючись листям, закручуючи його в течіях, бігли потоки кришталевої води. Верхівки великих каменів виглядали над поверхнею.

Саша вже встигла залізти на один із них, щоб зробити фото. Іноді мені здається, що в дорослому тілі подруги живе маленька пустотлива дівчинка, яка не уявляє своє життя без пригод на всі свої м’які місця.

Раптом до мене підбігли і обійняли.

– Ну як? Чудово, правда?! – трохи голосніше, ніж зазвичай, спитала Саша. – Боже, яка краса, повітря і запахи... М-м-м, я в раю! Що, тепер не сумуєш за своїм ліжком?
– Ні, не сумую. Так, ти права, тут прекрасно. - відповіла обійнявши щасливу подругу.
– Я з Тарасом сходжу до машини. Потрібно бутерброди зробити і термос дістати.
– Я зрозуміла. Добре, пізніше до вас підійду.