Довгі тіні простяглись
В’юнкими стежками,
Дерев гілочки сплелись
Із чагарниками.
У піжами одяглись
Лісові звірята,
І від нічки утекли
До мами-до тата.
Хмара небо затягла,
Зорі заховала,
І у лісі край села
Темна ніч настала.
Тільки часом де-не-де
Між тоненьких гілок
Ніби потай щось хитке
Дивно шаруділо.
Хто ж крадеться уночі
Таємничо гаєм?
Готувати час мечі
Чи друг завітає?
А загляньмо-но сюди,
В яр біля кичери.
Схоже, тут усі сліди
Ведуть до печери.
Суне лісова вся знать,
Гайова вся влада,
Вся еліта і вся рать
На нічну нараду.
Всі солідні, аж смішні!
Тишком дискутують
І в довколишній пітьмі
Майбутнє малюють.
Лис шукає манівці
В лісових законах,
Щоб на лови при ріці
Зникли перепони.
Вовк прямує навпростець:
Треба ухвалити,
Щоби зайців, хай їм грець,
Можна більш ловити!
Совам треба більше тьми,
А ведмедям – хащів.
Ляжуть за указ кістьми
І зламають пащі.
В темний затишок печер
Не загляне ранок,
Тож дискусія тече
Без усяких рамок.
Раптом щось в кутку шумить.
Спершу й не почули –
Не змовкали ж ні на мить.
Врешті-решт збагнули:
У довколишній пітьмі,
Серед тьми густої
Світлий хтось сидить собі!
Не глядить устої!
- Розсекретили! Ховайсь! –
Озвалися сови.
Аж цілий здригнувся гай
Від тієї мови.
Паніка, переполох:
Лісову нараду
Для прийдешніх всіх епох –
І спіткала зрада!
Та ведмідь озвався враз:
- Хто це тут шпигує?
Слухає таємно нас?
Миттю віднайду я!
Розступіться-но усі!
І в кутку печери
В лісовій усій красі
Зосталась… химера.
Непримітна і смішна,
Як комашок діти.
Лапки, тільце і… ліхтар
Зсередини світить!
- Хто ти, друже?
- Далебі, цього ще не знаю…
- Що ж то світить у тобі?
- Поняття не маю!
- Звідкіля ж узявся ти?
- Мабуть, народився?...
- Ох і клопіт із дітьми!
Як тут опинився?
- Я заснув, і бачив сни
Про країну світла…
Геть немає там пітьми!
Трави, гай розквітлий,
Світить десь високо щось
І пташки співають.
У пору ранкових рос
Бога величають…
- Ох, який маленький ти!
У дива ще віриш.
Ще тобі рости й рости,
Злішати без міри.
В лісі цьому без зубів
Годі виживати.
Де там той пташиний спів!
А тепер – йди спати!
- Але ж виспався вже я!
- Тоді геть з наради!
Не погляну, що маля –
Вмить тобі дам раду!
Мусіло малятко йти
В краї неозорі.
Підземель там не знайти
Й тихо світять зорі.
Навкруги чуже усе.
Рідне – й незнайоме.
Вітер аромат несе
Квітів, волі, грому.
Хмари небо затягли,
Небо заховали.
Вітер, злива, грім гримить –
Гроза завітала.
Мокне, хникає маля,
Сльози з оченяток.
Мокра навкруги земля,
І не видно хаток,
Щоб сховатись від води.
Що ж йому робити
І податися куди?
Тільки сльози лити!
Боязко, самотньо тут,
Під кущем шипшини.
Геть голки не бережуть
Від страшної зливи.
Врешті-решт, коли маля
Горя натерпілось,
Відійшла з лісу гроза
І дощі скінчились.
Хмари розступилися,
Зорі засіяли,
Квіти-трави вмилися –
І попідростали.
Раптом глядь! малюк, – а там
Сяє щось в долині.
Кругле, ясне, як він сам,
Тільки… трішки синє…
- Агов, друже! Світлячок! –
Хтось озвався в тиші.
Озирався наш малюк –
Не знайде, хто кличе.
Та і хто ж то – Світлячок?
Годі те збагнути!
Може, вийти на горбок?
Що ж таке утнути,
Щоб побачити того,
Хто так гарно мовить?
Бо як музика його
Тепле щире слово.
- Світлячок! Дивись сюди!
- А це Ви до кого?
- Та тобі ж! Сюди гляди,
Не собі ж під ноги!
- Ви – цей пан у травах ген?
- Звісно, ні. Вгорі я.
Там внизу, де скніє пень, -
Озеро синіє.
А у ньому – відбиття
Місяця із неба.
- Ну а Місяць хто? – Та ж я!
Вверх дивитись треба!
Довго я отак дивлюсь
На тебе малого
І ніяк щось не збагну:
Створений ти Богом,
То чому такий сумний
І ридаєш-плачеш?
- Ну а хто же ж я такий?!!
Я ж себе не бачу!
- Як це – хто? Ти – Світлячок!
Світиш серед ночі.
Як не видно всім зірок
І блукають очі,
Щоб побачити шляхи
Правильні, правдиві,
Щоб добра знайти стежки
І повірить в диво,
Ти вмикаєш свій ліхтар
І посеред ночі,
Хоч не видно аж до хмар,
Можуть всі охочі
Бачити наступний крок.
- Я ж такий маленький!
Непримітний Світлячок,
Блідий і сіренький…
Хто ж помітить тут мене?
- Тільки ті, що треба.
З тих ніхто не омине,
Хто помітив небо.
- Ох, а сам великий ти!
- Ну то й що? Не сам я
Можу світло в світ нести.
Сяйво відбиваю.
Сонце бачу кожну мить
І його проміння
Через мене в світ летить.
Стільки всього вміння!
Ти ж тримаєш у собі
Промінців запаси.
Тільки знай, що на землі
Всяк талант – не власний.
Все усім дарує Бог,
Все у всіх вдихає.
Всіх рятує від тривог
І добром сповняє.
В кожного вкладе любов,
Всіх освітить світлом.
Заспокоїть знов і знов
І омиє вітром…
- То виходить – Світлячок?
Землю освітити?
Все, спасибі за урок,
Маю я летіти!
- Гей, стривай! Не поспішай!
Ех, дитятко юне!
Відкриває рідний край –
І ж на лихо клюне!
Не послухав про все те,
Що в лісі чатує
На малих чудних дітей –
І хто порятує!
Що ж, хай захищає Бог
Світлячка малого
Від біди, нещасть, тривог,
Від усього злого.
В кожного свій шлях в житті,
І Батько Небесний
Кожному дасть мудрості,
Відваги і честі.
Хай і вас Бог захистить
Від стежок лукавих.
Світло ваше хай горить
В темряві яскраво.