Стежками князя Кия

Я сидів на березі Дністра й вдивлявся в повільну течію, що несла свої води крізь віки й забуті історії. Річка здавалася живим свідком епох — мовчазним, але пильним. І раптом мені в голові майнула думка: а чи не ступав колись цими берегами легендарний князь Кий?

Можливо, саме тут, де нині тихо розкинулося село Київець, він заснував однойменне городище — Києвець. І звідси він вирушив у далеку мандрівку, яка зрештою привела його до берегів Дніпра.

З часом про це забули, і згадка про городище Кия на Дністрі зникла з історичної пам’яті. Адже Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» з якоїсь причини «переніс» місце заснування Києвця далеко на Дунай — туди, де немає ані села з подібною назвою, ані жодної згадки в народній пам’яті. І, здається, ніколи й не було.

Чим більше я розмірковував над цим, тим очевиднішою ставала одна річ: можливо, Несторові було політично зручніше «переселити» легендарний Києвець на землі, що належали Візантії. Адже до кого, як не до візантійського цесаря, міг податись на службу київський князь? 

З іншого боку, Нестор справедливо зауважує, що не може точно сказати, ким був той цесар, і відверто зізнається, що не знає хто він такий:  «Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, щоправда, до якого, а тільки відаєм, що велику честь, як розказують, прийняв він од цесаря, котрого я не знаю, і при якому цесарі він туди ходив».

Уже згодом історики почали висувати здогадки: ким же був той цесар? Можливо, Юстиніаном, а може — Іраклієм. Але ніхто не замислився над іншим: а що, як Кий служив зовсім іншому володарю — скажімо, легендарному британському королю Артуру?

У легендах Уельсу — останньої твердині кельтської Британії — збереглися оповіді про відважного воїна короля Артура на ім’я Кай. Пізніше, в європейських лицарських романах, його почали називати Кеєм, і з часом зобразили як хвалька й боягуза — хоча насправді він був зовсім іншим.

Кий, Кай, Кей… Які схожі імена, — думав я. Ану спробуйте знайти подібне в іменах візантійських діячів — не знайдете. Як і не знайдете на Дунаї чогось подібного до назви «Києвець». Зате знайдете в Україні село Київець на Дністрі.

Може, Нестор усе це знав і свідомо замовчував — думав я далі. Адже він писав свою повість на замовлення князя Мстислава — сина Володимира Мономаха і Гіти, доньки останнього короля англосаксів Гарольда ІІ. Тих самих англосаксів, яких колись переміг Артур у битві на горі Бадон.

А ще прадідом Мстислава був Костянтин IX Мономах — імператор Візантії, яка вороже ставилася до католицького світу, уособленням якого був король Артур. Чи варто дивуватися, що Літописець не захотів згадувати імені «неправильного» цесаря?

Не вірю, що Нестор не знав про Артура. Його подвиги вже тоді оспівували при європейських дворах. А приблизно за двадцять років після написання «Повісті минулих літ» єпископ Гальфрід Монмутський створив «Історію королів Британії», в якій описав життя Артура. У передмові до цього твору зазначалося: «Чи є місце в межах Християнської імперії, куди не долетіла б крилата хвала Артуру Британцеві? Хто не говорить про Артура, якщо він відомий навіть народам Азії? Про це свідчать розповіді людей, які побували в країнах Сходу. Єгипет говорить про нього, Босфор чув про нього. Рим, батько стародавніх міст, складає пісні про його подвиги. Його війни відомі навіть Карфагену, Вірменії, Антіохії і Палестині».

Знав Нестор про Артура. Але, можливо, з волі Мстислава, приховав, що Кий служив саме йому. Він обережно зазначив, що не знає імені цесаря, і «переселив» Києвець на Дунай, щоб натякнути на зв’язок із Візантією. Адже якщо Кий побудував городище на Дунаї — це логічно пов’язати з імперською службою. А от якби згадати Дністер, довелося б визнати, що Кий міг бути зовсім з іншого світу — не візантійського. 

Та й землі над Дністром колись належали білим хорватам — суперникам Києва. То навіщо Літописцеві було зайвий раз згадувати їх?

Адже за логікою Кий, прибувши з Британії, спочатку збудував городище над Дністром, а вже згодом вирушив на схід — до Дніпра, де заснував нове поселення. Тобто виходить, що Києвець старший за Київ. Князь точно не дозволив би написати подібне.

Ці думки не покидали мене довго, поки я сидів і намагався уявити той давній час. Але нарешті, поглянувши на годинник, я підвівся і рушив берегом — шукати хоч якісь натяки на те, де ж могло стояти городище Кия.

545 рік

Після битви під Камланом, де загинули Артур і його племінник Мердраут*, Логрія** захлиналась у крові — під натиском саксів і внутрішніх чвар. Тоді Кий підняв очі до небес і згадав слова мудрого друїда Мірдіна Емріса***: — «Станеш ти знову ріксом****, але не на землі Заходу. Це станеться, коли Логрія впаде під мечами ворогів і зрадників. Хай тоді, сину вітру і блискавиці, нащадку Тараніса*****, що носиш ім’я забутого краю, іди туди, де срібна ріка котить пам’ять предків, — і там, серед глиняних пагорбів, посади дерево нової Логрії».

Так рушив Кий на Схід. У подорож він  взяв вірних воїв, з остатків своєї дружини — тих, чиї батьки, як і його, колись вирушили з берегів Дніпра за покликом верховного рікса Британії Вортігерна, щоб захищати острів від піктів і скотів. Вони зберегли віру предків і не прийняли християнства, хоча й змушені були брати участь у ритуалах бритських друїдів біля кам’яного кільця. Та знали — боги бритів ті самі, що й у них, просто мають інші імена. Їхні боги були сильні, не те що в християн, які вклоняються кісткам померлих і сину теслі.