Розділ 1

⋆⁺₊⋆ ☾⋆⁺₊⋆ПРОЛОГ⋆⁺₊⋆ ☾⋆⁺₊⋆  

  Вже за три роки вона знищила світ, вірячи в те, що їй хотілося вірити, але вона завжди знала, що духи тут ні до чого, це все вона. Вона була і небом і землею для нього, а він лише черговим обвугленим тілом, яке валялося на узбіччі дороги. Вона була багато ким, але лишалася улюбленою донькою свого батька, хоч і вважала, що він бездушний кат, позбавлений емоцій.

⋆⁺₊⋆ ☾⋆⁺₊⋆РОЗДІЛ 1⋆⁺₊⋆ ☾⋆⁺₊⋆

  Палаюче місто.. Крики людей… Смерть…

  Вона знову бачила кошмари.

  Вкотре за це півріччя. Найла не була з лякливих людей, яких легко вразити, але схоже щось на неї та й вплинуло. Можливо батько, можливо те, що він робив на полі битви з людьми. А можливо біль, яка розриває спину й душу щоночі, коли дівчина лягає в ліжко. А можливо все це впливає комплексно.

  Намазавши спину маззю з лікувальних трав, вона вирішила прогулятися вулицями селища, за межі якого ніколи не виходила. Такий вже був устрій у королівстві Лейбія. Через постійні війни, які розв’язує король та його військо, встановили закон, що мешканці не мають права виїжджати за межі своїх рідних міст та сіл, тим самим захищаючи територію від дезертирів та ворогів. Подорожувати мають право лише особи королівської крові, військові, та голови помешкань. Тому хоча Найла й була дочкою головного у селищі, але вона ніколи не бувала за межами Звеніди.

  — Вітаю вас, місіс Дріг, — сказав доволі молодий вартовий, який стояв біля тротуару. — Що ви тут робите о другій ночі? 

  — Вітаю, не можу заснути, вирішила прогулятися.

  — Я б вам не радив цього, — неоднозначно сказав він.

  — Що ви маєте не увазі?

  Він глянув на неї дивним поглядом. У ньому крутився страх, розгубленість та невпевненість. Було видно, що він нервував.

  Через деякий час він промовив.

  — Просто.. 

  Схоже він новенький, тому ще не ознайомився що казати можна, а що ні. Найла вирішила цим скористатися.

  — Ти ж знаєш хто мій батько? — вона ненавиділа цього казати, але цікавість взяла вгору. — Ти можеш мені це сказати, запевняю.

  Звісно йому це було заборонено. Звісно він знав її батька. Кампен Дріг був головним цього селища, за суміцнитством він також являвся найманим убивцею, найкращим у війську короля. 

  Мешканці Звеніди лише знали, що батько служить королю, але вони навіть не здогадувалися що саме він робить.

  — Добре.. 

  Переступивши з ноги на ногу він підійшов ближче й швидко заговорив майже шепітом.

  — Зі сторони східного лісу Щавлійці..

  Та його перебили, хтось підійшов.

  — Вітаю вас, місіс Дріг, — з натягнутою усмішкою промовив старший охоронець. Це був Кел, друг батька. Один з його поплічників, а тому мав значну владу в селищі. Попри його усмішку, було видно, що очі горять небезпекою, мов у хижака.

  — О.. Привіт Келе! — Видавила з себе Найла, намагаючись зробити вигляд, що він не злякав її аж до кісточок.

  Він повернувся до молодого охоронця з недобрим виразом обличчя.

  — Що це ти тут робиш?

  — Я.. я думав..

  — Йди на позиції.

  Коли охоронець пішов, запала незручна тиша.

  — Що він тобі сказав?

  — Мені? А.. Він лише привітався.

  — Точно? — прискіпливим поглядом обдав її очі.

  — Ну, чесно кажучи ще казав, що гуляти вночі - ідея не з найкращих, — Найла вирішила, що найкращий захист, це напад, тому запитала напряму. — Щось сталося?

  Він глянув на неї, ніби не зміг розгадати якусь загадку. Схрестивши руки він відповів.

  — Ні, все добре. А прогулянка вночі справді не найкращий варіант. Будь обережна, донько Кампена.

  Він що, не запам’ятав її імені?

  Це її роздратувало.

  Наступної ночі вона підготувалася й проникла в бар, переодягнувшись в мамині старі речі. Найла знала, що немає нічого чеснішого, аніж п’яний чоловік, який бажає поділитися своїми та й чужими проблемами.

  Найлі було лише шістнадцять, тому вона не могла ходити до таких закладів без маскування. Але й маскування привернуло увагу якогось чоловіка до неї. 

  — Діора? — запитав приголомшений голос. Хтось назвав ім'я її матері.

  Дівчина не знала що робити далі, але тут виникла ідея. Можливо, якщо її зелені такі ж як і в її матері очі не здадуться інакшими чоловікові, й завитки волосся, які не притаманні матері не випнуться, дівчина могла цілком здатися тією, хто подарувала їй життя.

  — Так, — сказала вона не повертаючись. — Ні, стій. Не підходь, я хвора.

  — По твоєму голосу це чути, — підтвердив він.

  Схоже.. Виходить?

  — Які новини? — поцікавился вона. Її мати головна за відсутності батька, а тому у неї повинен бути хтось, хто доповідатиме новини.