42.2

Оевінг гнав коня, не даючи перепочинку ні йому, ні собі. Він боявся, що якщо зупиниться, то почне згадувати і не витримає, повернеться назад.  Але що далі віддалявся він від Ілми, то сильнішою ставала його любов до неї.

Сповільнився лише біля дубового гаю і, пустивши втомленого коня пастися, пішов повз величезні дуби з важкими похмурими кронами. Він намагався визначити місце, де його наздогнала стріла і де Кадмас спалив тіла загиблих охоронниць, але нічого не знайшов.

Напевно, не дарма кажуть, що ці віковічні дуби вміють стирати будь-який магічний вплив.

Кінь дрімав на краю гаю, схиливши голову і продовжуючи повільно жувати траву. Оевінг ліг горілиць на тепле й сухе торішнє листя, що встеляло землю.  Ранок був спокійним і ясним.  Оевінг, мружачись, дивився на яскраве небо, намагаючись зловити ту мить, коли сонце зупиниться і завмре на межі між літом і зимою.

Північні чаклуни дуже багато значення надавали переходам: між ніччю і днем, між заходом і сходом сонця, між порами року. Ці миті вважалися сакральними, сповненими особливої магії, і Оевінг завжди засмучувався, що не володіє силою, здатною прочинити межу між світами...

Щось штовхнуло його в серце. Ілма! Адже сьогодні її весілля! Оевінг підвівся і сів, привалившись спиною до дубового стовбура. Чи наважилася вона зізнатися Даегару в тому, що зробила?  А раптом їхнє весілля розладналося? А якщо Ілма сама скасувала його?

Примарна надія на те, що дівчина все-таки його кохає, зачепила серце відчутним фізичним болем.  Оевінг ледь зумів  задушити у собі відчайдушне бажання повернутися в Лянсіду або в Етеляну, відкрито й чесно прийти до Ріола, попросити Ілму собі в дружини.

Ні, дурнішого вчинку не придумаєш! За ту ніч, яку вони провели разом, він встиг пізнати її так, нібито знав усе життя. Ілма хитра й уперта. Вона змусить Даегара робити те, що потрібно їй. І вона ясно дала зрозуміти, що не має наміру зміняти своє стійке і надійне майбутнє на пошук ілюзорного шляху...

Оевінг побачив її очі, її губи опинилися близько від його губ. Він з жадібністю ловив її легкий подих, відчував шовк її волосся на своїх грудях... Здригнувшись, розплющив очі й зрозумів, що задрімав і побачив Ілму уві сні.

Оевінг люто потер пальцями скроні, піднявся і пішов за конем. Не можна віддаватися порожнім мріям. Його дід по матері, мудріший за якого не було нікого в племені, завжди говорив: як не можна втекти від зумовленого, так і немає сенсу гнатися за недоступним...

Потрібно зайнятися своїм життям і забути про нездійсненне кохання. Він неодмінно поїде в Лянсіду восени, на весілля Оейде. Потрібно показати Ілмі, що вона не має над ним жодної влади.

На світанку наступного дня Оевінг в'їхав у хвойний ліс, що оточував селище північних чаклунів. Два величезні валуни на узліссі розташувалися так, що утворили ніби ворота, які вели в дрімучі хащі. Проїжджаючи повз, Оевінг із ніжністю торкнувся теплої шорсткої поверхні найближчого валуна.

Улюблені пейзажі, п'янкий запах розігрітої хвої надавали юнакові впевненості.

Він сповільнив біг коня, щоб повною мірою насолодитися всім тим, що обожнював з дитинства, наче він повернувся додому не після недовгої  відсутності, а після багаторічних поневірянь.

– Нарешті! – пролунав із хащі стривожений голос.

– Батьку! – здивувався Оевінг, – Навіщо ти тут?

– Поїхав назустріч тобі, –  сказав Мгведал, осаджуючи нетерплячого коня, – відчув, що ти ось-ось повернешся!

У похмурому голосі, у стурбованому погляді батька було щось таке, що стривожило Оевінга не на жарт. Здається, Мгведал навіть якось постарів: біля крил його носа лежали глибокі зморшки, брови були страдницьки зсунуті, а тонкі губи зблідли. Руки, що стискали повід, тремтіли.

– Говори ж, батьку! – зажадав Оевінг.

– Я боявся, що ти не застанеш свого молодшого брата живим. Ось уже кілька днів лежить він у гарячці. Ми, як можемо, підтримуємо його життя, але наші сили закінчуються...

Оевінг мовчки підстьобнув коня і поскакав через ліс. Йому не потрібно було питати про причину недуги.  Гарячку міг викликати тільки укус отруйної ящірки. Але з'ясовувати, де і як це сталося, не було часу.

Мгведал мчав слідом за ним. Дуже скоро прискакали вони в маєток. Оевінг зістрибнув на землю, кинув коня під опіку слуг і побіг у будинок.

Двері відчинилися йому назустріч, і на порозі постала висока, жінка з блідим обличчям і великими чорними очима. Її світле волосся було заплетене в тонкі коси.

– Оевінг! – вигукнула вона і заплакала, – Яке щастя, що ти повернувся...

– Мамо! Після поговоримо  про мене... Що з ним?

– Він помирає, – відповіла жінка і притиснула до грудей тремтячі  руки, – він уже нікого не впізнає.

І вона відступила, пропускаючи Оевінга в кімнату, обставлену простими дерев'яними меблями. Відкрите вікно завісили щільними шторами, щоб сонячне світло не турбувало вмираючого. 

Оевінг підійшов до низького ліжка біля стіни й опустився на коліна. Він не впізнав брата, настільки спотвореними і незнайомими були риси його обличчя.  На прочинених губах, крізь щільно стиснуті зуби, виступила зеленувата піна – вірна ознака отрути.