41.2

– Я не хочу повертатися додому зараз. Поброжу трохи лісом, – сказав Ітамар, коли тьмяні відблиски ритуального вогню  зовсім розтанули за стіною дерев.

– І про що твоя турбота? – запитала Тіаніта, марно намагаючись розгледіти в темряві його обличчя.

Спокій чоловіка не зміг обдурити її проникливість. Вона відчувала, що Ітамара долають думки і знала, що думки ці похмурі.

– Багато чого важко зрозуміти, а ще важче – пояснити, – відверто зізнався той, – Ще недавно я радів цьому союзу, адже ми так довго на нього чекали, але сьогодні, коли я дивився, як ллється їхня кров, мене охопило передчуття...

– Передчуття чого?

– Нічого певного, але все ж таки... Може, ми даремно все життя підштовхували їх одне до одного, переконували в тому, що вони неодмінно мають бути разом?

– Хіба вони не прагнули того самого? – заперечила Тіаніта, – Хто б зумів вплинути на їхнє рішення? Не потрібно мучити себе тим, що є таким мрячним і хитким. Клятву прийнято, а це означає, що стихії благословили їхній союз. Моє серце поки що спокійне, але після твоїх слів…

Вона взяла руку чоловіка,ніжно поцілувала його грубу долоню і притиснула до своєї щоки. Ітамар обійняв її за плече.

– Добре! Імовірно, все не так уже й погано, просто останні події змушують мене знову й знову проявляти обережність і недовіру... На Променистих Берегах ніколи  не траплялося жодного лиха, магія завжди берегла нас. Та ось про що я думаю… Може, щось змістилося у світі підводному, підземному або підмісячному, і наш зв'язок із духами и богами ослаб?

– Твої побоювання можуть бути цілком реальними, любий, а можуть не мати під собою жодного підґрунтя... Але спершу слід подумати про все спокійно, обговорити з тими, хто теж може щось знати чи відчувати. Якщо наші думки й почуття зійдуться, тоді є сенс говорити про біди й нещастя.  Коли щось відбувається, то не тільки ти один маєш це передбачити... Чи не краще піти додому і там усе спокійно обговорити?

Тривога Ітамара засмутила Тіаніту, вона знала: ніякі передчуття не приходять до нього просто так. Але все ж таки жінка сподівалася, що і цьому знайдеться пояснення.

Ітамар обійняв її ще міцніше і ласкаво погладив по волоссю.

– Я не затримаюся... Мені потрібно вдихнути туман Великої Річки, пройти босоніж по кромці води, і тоді, можливо, голова проясниться, і думки стануть чіткішими…

– Ти давно не приносив підношення силам стихій, – сказав Тіаніта, згадавши про щось, – Сьогодні сонцестояння – саме час звернутися до богів...

– Ти права, як завжди... Я трохи пройдуся, а ти, прошу, підготуй дари. Можливо, Ріол і Вейла також захочуть приєднатися... І Беввер.

– Не хвилюйся, я все влаштую...

Вони поцілувалися, скоріше, за звичкою, ніж із пристрастю, і розійшлися в різні боки.

В Ітамара було багато улюблених місць на березі, але зараз він пішов на південь.

Чорне непроникне небо, немов глухе покривало, нависало над лісом. Подекуди на ньому миготіли бліді плями вмираючих зірок. До світанку   залишалося небагато часу, і запах росисто-туманної трави вже наповнював прохолодне повітря.

Ітамар глибоко зітхнув, скинув сорочку, чоботи і закотив штани до колін.

Десь вдалині, обережно й полохливо виблискували зірниці.

Ітамар закинув голову, вдивляючись у небесну далечінь. До нестями захотілося йому побачити зараз зелений Ур – зірку, яку він любив із самого дитинства.

Але Ур – зоря вечірня, вона сходить після заходу сонця і панує на небі до півночі. Ур... У давнину її називали Уарана, і це ім'я подобалося Ітамару набагато більше.

І згадалося вождю, як юнаком  тікав він після заходу сонця до лісу, на берег річки, туди, де місце було відкритішим, і, затамувавши подих, завмираючи серцем, чекав, коли над обрієм почне сходити переливчаста, з прозеленью зірка. Якою бажаною вона йому здавалася!

Ітамар чекав її сходу, немов побачення з коханою, він і кохав її як свою наречену. І щовечора, від заходу до опівночі сидів майбутній вождь на березі й невідривно дивився на небо.

Ітамар мріяв, що ось-ось спуститься до нього з небес прекрасна дівчина, з димчасто-світлим волоссям і ясними, як віщі зорі, очима, посміхнеться, скаже, що кохає його і залишиться поруч із ним навіки.

Але час минав, а зірка – холодна й далека, сходила після заходу сонця, тікала з неба до опівночі й залишалася глухою до його благань.

У розпачі Ітамар навіть до магії волав, щоб оживити своє кохання, але Велика Річка нічого йому не відповіла.

Час минав. Ітамару знайшли наречену – красуню Тіаніту. Він, разом зі своїм батьком їздив за нею далеко на південь, до степових чаклунів. Тіаніта була відважна, але поступлива й лагідна, і поруч із нею Ітамар згодом майже забув про своє нерозділене кохання до зірки Уарани…

У кущах голосно зашуршало. Ітамар здригнувся і прокинувся від своїх думок. 

Пугач зірвався з гілки, впав кудись у темряву і знову злетів. Він закричав здивовано-перелякано, зареготав, заридав і змовк, потім знову випустив зловісний крик і вибухнув схлипами, вересками, стогонами. Легкий передранковий туман, що повз травою, вбирав у себе його відчайдушні, істеричні крики.