40.2

Уже втретє обережно стукали у двері.  

– Потрібно відчинити... – стомлено прошепотіла Ілма, продовжуючи цілувати його плечі, – Адже вони не відстануть...

– Почекають, – пробурмотів Даегар, знову накриваючи її своїм тілом.

Але стукіт повторився: голосний, наполегливий.

– Даегаре, – суворо покликав сина Ітамар, – У вас ще буде час і для відпочинку, і для розваг. А зараз ви маєте думати про весілля!  Служниці вже готують обрядову ванну.

Даегар скотився на зім'яті, вологі покривала і ледь стримався, щоб не вилаятися. Ілма тихенько засміялася й у знемозі впустила голову йому на живіт.

– Авжеж,  батьку, скоро ми будемо готові! – відповів Даегар, але його голос зрадницьки тремтів і зривався, а дихання все ще збивалося.

– То не затримуйтеся! Батьки та родичі Ілми вже тут. Вейла хоче поговорити з донькою.

– Доведеться встати! – зітхнула Ілма, сідаючи на ліжку.

Даегар взяв її руку і поцілував тонкі пальці. 

– Ти все ще хочеш відкласти весілля? – запитав він, допитливо дивлячись у її палаюче обличчя.

– Ні, не хочу... – тихо відповіла Ілма, дивлячись на нього з лагідною посмішкою, –  будь що буде, коханий!

Але дівчина сказала неправду. Зараз вона ще більше хотіла не те що скасувати це весілля, а вистрибнути у вікно і втекти світ за очі, хоч на край світу, аби не йти в кільце вогню, не вимовляти клятву вірності.

Але замість цього вона піднялася і потягнулася, піднявши руки і підвівшись навшпиньки.

– Накинь, – сказав Даегар, простягаючи їй тонке покривало, в якому вона прийшла в його кімнату.

Ілма взяла й обгорнула навколо тіла, дивлячись на коханого вологим, усе ще томним поглядом. 

А може, вона помиляється і нічого поганого з ними більше не станеться? Зрештою страхи й небажання виходити заміж переслідували її завжди. Але Даегара вона кохає, кохає, у цьому немає жодних сумнівів... Кохання найважливіше за усе інше! Коли вони будуть разом щодня, будуть разом засинати і прокидатися, вона зуміє викинути з голови все, що не має стосунку до них...

– Побачимося на обряді! – прошепотіла Ілма і вислизнула з кімнати. 

Тільки зараз, після того, як кров почала потихеньку остигати, вона збагнула, що в якісь моменти, коли Даегар цілував її, їй згадувалися поцілунки Оевінга. І усвідомлення цього приносило нестерпний біль. Так відчайдушно не хотіла думати про спадкоємця північних чаклунів, який став у неї першим, а все думала... 

Ілма з силою впилася нігтями в шкіру долонь. Вона люто гнала від себе всякі думки про нього, не бажала порівнювати ті почуття, які відчувала до обох чоловіків.

– Ну нарешті! – докірливо сказала Вейла, зустрівши її на порозі кімнати.

До весільного обряду готувалися ретельно: приймали обрядову ванну, куди додавалися особливі трави і кілька крапель туманної води, взятої з річки на світанку. Після настання сутінків заборонялося їсти,  пити або з кимось розмовляти. Наречений та наречена залишалися на повній самоті.

Особливого одягу обряд не потребував. Нареченому належало бути оголеним до пояса, а наречена одягалася в щось легке, напівпрозоре.  І ніякого взуття – ноги повинні вільно відчувати енергію землі. В обох неодмінно присутній ритуальний кинджал – найважливіша складова весільного обряду.

Після опівночі, у супроводі батьків і Беввера, Ілма вийшла з дому і попрямувала на берег Великої Річки.

На ній була легка, хитка, схожа на бузковий туман сукня, яку Вейла привезла з Етеляни. Розпущене, до блиску розчесане волосся, обтікало струнке тіло дівчини немов місячне сяйво.

Занурюючи босі ступні в м'яку, трохи вологу траву, Ілма наближалася до вогняного кола. 

Усі весільні обряди зі століття в століття проводили в одному й тому самому місці, на просторій галявині біля невеликої річкової затоки, де вздовж берега росли старі плакучі верби.

Зараз галявину, за традицією, оточувала невисока, тьмяна стіна полум’я. 

У центрі галявини стояв Даегар і невідривно дивився на дівчину, що наближалася до нього. 

Чого тільки не творилося зараз в його душі! Вузьке довге лезо ритуального кинджала, викуваного спеціально для обряду і тепер заткнутого за пояс вістрям догори, торкалося тіла і обжигало шкіру то розпеченим вогнем, то крижаним холодом. 

Даегару чомусь хотілося провалитися крізь землю, але він твердо тримався на ногах, розуміючи, що очі всіх родичів спрямовані зараз на нього, тож жоден м'яз не повинен здригнутися на обличчі, жодним жестом не повинен видати він свого збентеження.

Підступаючи до галявини, Ілма мимоволі сповільнювала і сповільнювала крок. 

Обрядове місце завжди вважалося забороненим, сюди не можна було приходити просто так, заради порожньої цікавості. Але Ілма порушувала і цю заборону. 

Не часто, але все ж таки деколи, вона прибігала до цього берега і подовгу сиділа під вербою, дивлячись на тиху, нерухому воду, на поверхні якої повільно погойдувалися рожево-білі лілії.

Ні, не про майбутнє щасливе життя з Даегаром мріяла вона, а думала про те, скільки клятв чуло небо над галявиною, скільки крові пролилося в землю, скільки магії ввібрала в себе тиха вода невеликого затону.