Розділ 38.1

Оейде якраз бігла кухню, щоб що-небудь запитати Тіаніту, чи не потрібна їй якась допомога. Їй не сиділося на самоті. Ось уже кілька ночей поспіль бачила вона важкі, неприємні сни. Сумні думки долали її, і вона ніяк не могла знайти причину свого смутку.

Похмурий безлюдний коридор лише посилював відчуття порожнечі й безвиході, яке ятрило її душу.  

Одні з дверей були прочинені, звідти долинали тихі голоси. Оейде не звернула б на це жодної уваги, якби не почула власне ім'я. Це змусило її зупинитися, підкрастися трохи ближче і підслухати розмову  Ітамарата  Тіаніти.

Зрозумівши, що Ітамар зараз вийде з кімнати, Оейде кинулася назад і сховалася в першому-ліпшому закутку. ЇЇ сердце калатало так сильно, що в грудях  робилося боляче. 

Коли важкі кроки  вождя затихли на сходах,   дівчина вийшла зі свого укриття і стала біля вікна в кінці коридору, спершись долонями на підвіконня. Але заспокоїтись не виходило.

Те, що сказав Ітамар, засмутило і  налякало Оейде.  Страшно, неприємно було почути, що вона всього лише запасний варіант і її вибрали тільки тому, що не знайшлося нічого більш підходящого.

Оейде глибоко зітхнула. Раптово вона відчула себе зовсім чужою в цьому домі. Вона нікому тут не потрібна,  навіть Кадмасу.

До того ж, їй  здавалося, що останнім часом він став похмурим і замкнутим, не шукав з нею зустрічей, як раніше. Оейде відчайдушно ревнувала і була впевнена, що її наречений  сумує за Анісою, хоч і приховує це від усіх.

Дівчина закинула голову, намагаючись зупинити  непрохані сльози, але вони раптом потекли нестримними потоками.

Гіркота й образа стали настільки нестерпними, що Оейде хотілося кричати. Повернулися гострі спогади про  те, що довелось пережити, і це потроїло душевні муки.

А поруч не залишилося нікого, з ким можна було поговорити. Оевінг поїхав, і Оейде опинилася наодинці зі своїми страхами, зі своїм болем.

Гла! Оейде тихо й гірко розсміялася. Як же так вийшло, що її колишня мучителька стала єдиною людиною в цьому світі, якій  вона може довірити свої думки і почуття!

Вона не знала, де зараз карлиця, але сподівалася застати її в комірчині.

Збігаючи зі сходів, нічого не бачачи через сльози, Оейде зіштовхнулася з Кадмасом, який тільки-но повернувся з кінної прогулянки і прямував до кухні.

– Вибач! – прошепотіла вона, опустила голову, закриваючись густим волоссям.

Вона не хотіла, щоб Кадмас бачив її такою, не хотіла запитань, тож спробувала втекти геть з очей, сховатися десь, але Кадмас лагідно втримав її.

– Що з тобою? – запитав він стурбовано, прибираючи волосся з її мокрого, припухлого від сліз обличчя, – Ти плачеш? Але чому?

– Мені просто сумно, я одна тут... Оевінг поїхав... Я плачу від розлуки з ним…  

– Ти не одна, я ж поруч із тобою, – заперечив Кадмас.

– Неправда! – не витримавши напруги, вигукнула Оейде, – Мені дуже погано, а тебе поруч немає. Ти занурений у свої думки, ти більше не цікавишся мною!  Пусти, я піду до себе!

–  Стривай, моя дівчинко, про що ти говориш? Що сталося? 

Кадмас вперше бачив її такою, здивувався тому, скільки відчаю прозвучало в її голосі, і нічого не зрозумів.  Адже всі в домі ставилися до неї як до королеви.

– То що з сталося? – перепитав він.

Але Оейде мовчала, тільки гірко плакала, здригаючись від ридань. Кадмас обійняв дівчину, притиснув її голову до свого плеча.

– Не знаю, яке лихо з тобою трапилося, але буде краще, якщо ми підемо кудись у спокійне місце і там поговоримо.

Оейде хотіла відмовитися, вирватися з його рук, але несподівано так ослабла, що не змогла чинити опір і дозволила відвести себе.

Кадмас привів її у свою кімнату і зачинив двері. Потім посадив на ліжко і налив із глечика в скляну чашу води з вином, простягнув чашу дівчині.

– Ось випий...

Але Оейде відштовхнула його руку.

– Мені слід було поїхати звідси разом з Оевінгом, – різко сказала вона, – вдома я б повернула і спокій, і все... Батько б зрозумів мене!

Дівчина усвідомлювала: зараз вона робить те, що їй не притаманне, говорить навмисне так грубо, щоб зачепити почуття Кадмаса, але вже не могла зупинитися.

Усе, що сталося з нею і Оевінгом  з'єдналося в один нерозв'язний вузол, заважало вільно дихати, дряпало зсередини серце, розривало на шматки душу.  

Оейде дуже любила Кадмаса, але не була впевнена в його любові, тому побоювалася довіряти. Та тільки втратити його Оейде боялася ще більше.

– Поїхати? – Кадмас поставив чашу на тацю поруч із глечиком, – Про що ти говориш?

– Це не мій світ, Кадмасе, я у ньому наче приблуда якась!  Так, я маю стати твоєю дружиною, але не знаю, чи хочу...

– Ти ж нещодавно стверджувала, що хочеш...

– Стверджувала!  Тільки все почалося не так, як має бути, і це дуже поганий знак... Яких ще бід нам чекати?

– Добре! – у легкому замішанні кивнув Кадмас, – говори все, що забажаєш. Я вислухаю тебе уважно, а потім скажу сам.