Розділ 37.1

Шлях від Етеляни до Лянсіди через річку все ж таки займав час. Тому Ілма часто доїджала  верхи до мосту, а потім відпускала коня, і той повертався в стайню Етеляни сам. 

Сьогодні вона вчинила так само: залишила коня на тому березі, а сама побігла до куреня. 

Вона знала, що Оевінг прийде, незважаючи ні на що. Прийде і чекатиме.  Сама вона йти не збиралася, але в останній момент щось підштовхнуло її зробити цей крок. Дівчина хотіла попрощатися з тим, чого ніколи не було і не буде. 

Оевінг – не просто швидкоплинне захоплення. У якийсь момент вона сама повірила в те, що кохає його, а потім її охопила непереборна спокуса повірити йому, втекти разом із ним у невідомість, у прірву, поринути в захопливий подих, політ...

Ілма трималася щосили, а впевненість танула, немов дим на вітрі. Звісно, сподівалася, що ніщо не змусить її цілувати його знову так пристрасно, як минулої ночі. 

Але вона розуміла: Оевінг розбудив те, що перебувало в забутті, вдихнув силу і життя в потаємне полум'я. 

Тому Ілма дуже зраділа, коли Оевінг сам обірвав розмову і поїхав, але повторити чудовий політ душі й тіла, звільнитися від того, що її мучило і сковувало, дуже хотілося.

І тільки Даегар міг допомогти їй впоратися з цим томлінням.

Дівчина намагалася підібратися до будинку Ітамара так, щоб залишитися непоміченою. То була гра, в яку вона із задоволенням почала грати. Її охопив азарт чи то мисливця, чи то жертви.

Але слуги, які іноді блукали ночами по двору, сьогодні не показувалися. І така обставина навіть розчарувала Ілму, якій хотілося погоні, небезпеки, нехай навіть і вигаданої.

Вона увійшла до будинку, прислухалася до тиші й замріяно посміхнулася. Потім піднялася сходами і навшпиньки, притискаючись до стін, прослизнула в кімнату Даегара.

Дівчина почувалася так, немов ось зараз вона відчинить двері і впаде в звабливе, запаморочливе небуття. 

Даегар спав, не почув, як вона увійшла. Зазвичай він прокидався від найменшого шереху за стіною.  

Ілма здогадалася: її пристрасне бажання залишатися до кінця непомітною змінило реальність, і причина тому – отримана на Темному Березі магія. 

Ілма постояла на порозі, слухаючи його тихе, майже беззвучне дихання і не розуміла, звідки взялося це хвилювання. Вона знала Даегара все життя, могла вгадати кожну його дію, кожне слово, а тепер вона стояла й дивилася на нього так, ніби бачила вперше, і від цього почуття серце то зовсім завмирало, то починало битися, як скажене.

Ілма зірвала стрічку, що утримувала на потилиці волосся, швидко скинула сукню і, вся гаряча й тремтяча, пірнула під тонке покривало. Вона знала, що Даегар спить оголеним.

– Даегар... – прошепотіла вона, пристрасно, грайливо цілуючи його обличчя, пестячи його тіло.

Він легенько, все ще в напівсні, стиснув пальцями її плече, тихо застогнав крізь зуби, насолоджуючись тими  ласкавими дотиками,  і тут остаточно прийшов до тями.

– Ілма! Ти що...

– Я прийшла до тебе, коханий... Хочу бути з тобою так, як ти забажаєш...

– Ілмо, я не думаю, – він ніжно обхопив руками її гаряче обличчя, – не впевнений… – голос його був хрипким після сну і від збудження.

– Я в усьому впевнена, не відмовляй мені... адже ми скоро обміняємося клятвами... я хочу заглушити твоїми поцілунками все інше... прошу...

Даегар відразу зрозумів, про що вона говорить. Легка досада спалахнула в його душі й одразу ж згасла. Раніше йому жодного разу не доводилося ревнувати Ілму, подібне почуття було йому незнайоме.

Та  все ж він не міг не думати про те, що сталося, хоча й гнав від себе ці думки. Він заприсягся сам собі, що ніколи не заговорить про це, не стане ні про що розпитувати, але відчував: сьогодні йому важче миритися з вчинком Ілми, ніж навіть учора, коли вона йому все розповіла.

Але тепер вона була в його руках: тепла, податлива, вона довірливо обвивала його своїм м'яким тілом, і ні про що інше він більше думати не міг, та й не хотів.

На якусь мить його пронизав неусвідомлений страх, що  зараз йому доведеться змагатися з тим, іншим, і доводити Ілмі, що він здатний їй дати незмірно більше. Та  страх цей швидко потонув у ніжних, чуттєвих ласках...

– Не думав, що все станеться саме так, – сказав Даегар, погладжуючи, розкидане по подушках, волосся дівчини.

– А як? – умиротворено запитала Ілма, розсіяно ковзаючи трепетною долонею по його животу. 

Після урагану і грози з блискавками її охопила томливо-солодка слабкість.

– Припускав, що ми можемо стати близькими до весілля, але думав, що для цього знадобитися якийсь особливий ритуал...

– Ритуал можна виконати коли завгодно! – відповіла Ілма з ласкавим смішком і знову потягнулася до нього в надії на поцілунок, але Даегар її відсторонив.

– Ти занадто захопилася, моя дівчинко. Давай-но спершу призначимо дату весілля.

– Я згодна на будь-яку, – пробурмотіла Ілма, починаючи цілувати його плечі і груди. 

Поклик радісної крові все ще звучав у ній.