36.2

– Що буде зі мною, якщо Кадмас мене прожене геть? Я не зможу без нього жити!

Але Оевінг спробував мляво захищатися:

– Якщо він кохає тебе, то ніщо не вплине на його рішення...

– Можливо й так. Тільки його можуть змусити позбутися мене! А що скаже наш батько, дізнавшись про все? Він вижене тебе з дому! Тим більше, якщо ти привезеш Ілму до нас. Думаєш Лянсіда й Етеляна змиряться з вибором своєї спадкоємиці? Ти розумієш, що можеш стати призвідником війни?  Північні чаклуни набагато слабкіші, маги Променистих Берегів зітруть нас з лиця землі, а Ілма все одно повернеться додому, ось що буде! Ти знищиш наш рід!

– Сестро, послухай...

– Послухай ти, мій любий, – Оейде почала нервувати і втрачати терпіння, – Добре подумай, перш ніж приймати рішення! Подумай про те, скільки доль ти можеш зруйнувати своїм безглуздим вчинком. 

Вона схопила його руки і міцно стиснула. Думка про те, що Кадмас відправить її геть, завдавала нестерпного болю, і дівчині дуже хотілося перелити цей біль у свого брата, щоб він теж його відчув.

– Їдь сьогодні, їдь! – благала вона, – Так, ти любиш Ілму, ти страждаєш, я все, все розумію! Але це кохання коротке, невзаємне, тому легше позбутися його, ніж відмовитися від свого роду, племені, від свого життя...

– Ти перемогла!  – Оевінг висмикнув руки з її долонь і різко піднявся, – Зараз почну збиратися і на вечірній зорі поїду додому. Якщо комусь із нас судилося життя без кохання, то краще  це буду я!

– Нехай Кадмас про всяк випадок дасть тобі провідників! – сказала Оейде.

У неї немов гора з плечей звалилася.

– У цьому немає необхідності!  Я абсолютно здоровий і сповнений сил. До того ж тепер буду обережний.

– Нехай Бог Вогню береже тебе, брате!

Оевінг зібрався швидко. Звісно, всіх здивувало бажання виїхати настільки несподівано, але ніхто не став його відмовляти.

Ітамар нагадав, що чекає його разом із сім'єю на свято збору врожаю, після якого відбудеться весілля.

Оевінг стримано попрощався з усіма. Оейде вийшла з дому, щоб провести його до лісової стежки, що веде до кордону. Там юнак зістрибнув з коня і ще раз палко обійняв сестру.

Серце його ледь не розривалося від відчаю, небажання їхати. Але він приймав правоту всіх тих слів, які сказала йому Оєйде. 

Він не може думати тільки про себе і наражати на небезпеку її щастя, благополуччя усього роду. Власне життя перестало його цікавити. Майбутнє, яке колись прагнуло вперед наче широка і світла дорога, тепер уявлялося йому темними нетрями: непрохідними і страшними, повними невідомих пасток.

– Не сумуй, – ласкаво сказала Оейде, цілуючи його в очі, – на жаль, я не знаю, як тебе втішити, як дати спокій твоєму серцю...

 – Знайди своє щастя поруч із Кадмасом, тоді й я буду спокійний! Ти ж знаєш, як я тебе люблю!

Вони трохи постояли мовчки, обійнявшись і дивлячись, як згущуються сутінки навколо них.

Потім Оевінг знову схопився в сідло і поскакав у темні лісові хащі. Він уже зник з поля зору, а Оейде продовжувала стояти і дивитися йому вслід.

Щось незбагненне пригнічувало дівчину. Вона здогадувалася, що брат навряд чи поїде просто так. Він неодмінно заверне на той берег і чекатиме. І вона молила всі сили стихій, щоб Ілма не прийшла...

Оейде здогадалася правильно.  Оевінг збирався провести ніч у курені, а вже на світанку вирушити в дорогу.

Він хотів попрощатися зі своїм коханням, зі своїми спогадами.

Надто багато змін відбулося в його житті, надто стрімкими були ці зміни, а він виявився не готовим до них.  

Оевінг розмірковував, дивлячись то на нічне небо з міріадами зірок, то на чорну воду, в якій воно відбивалося.  

Можливо, це кохання – всього лише бажання володіти дівчиною. З першого погляду  вразила його краса Ілми, її усмішка, блиск її очей. Почуття посилилося, коли він дізнався, що дівчина не вільна.  Він був близький із нею, але цієї близькості виявилося недостатньо, щоб погасити вогонь, натомість він спалахнув ще сильніше, ще яскравіше…  

Єдине, що він може зробити, якщо бажає позбутися думок про чужу наречену, – це повернувшись додому, сказати батькові, що готовий одружитися з тією, на кого йому вкажуть... 

У темряві тихо зафиркав кінь, і цей звук висмикнув Оевінга з безодні думок.

Він обернувся і побачив позаду себе темний нерухомий силует.

Світ хитнувся перед його очима.

– Стій на місці! – тихо, але владно веліла Ілма, і Оевінг не посмів не послухатися, – Я прийшла, щоб сказати те саме,   що говорила твоїй сестрі: їдь негайно!

– Заради цього не варто було приходити, я й так зібрався їхати...

Оевінг здивувався тому, як байдуже пролунав його голос, хоча всередині все вирувало від емоцій і пристрасті. 

– Я пам'ятаю, що обіцяла пояснити тобі причини свого вчинку...

– Вони мені не цікаві, Ілмо. Я кохаю тебе.

–  І що? – запитала вона.