32.2

– Думка про те, що до тебе торкатиметься інший чоловік доводить мене до нестями.  Я хочу, щоб Даегар зник куди-небудь геть з очей, зник із цього світу... Я хочу вбити його, Ілмо! Ти розумієш, що ти накоїла?  Ти зробила з нас ворогів, поставила нас один проти одного. Думаєш, я так просто поїду звідси, ось так просто змирюся,  отак просто втрачу тебе?

Ілма мовчала, переповнена бездонним спокоєм. Чоловічі руки продовжували задумливо погладжувати її тіло, викликаючи новий приплив бажання. 

Як би хотіла Ілма влити  й в Оевінга ту безтурботність, що огортала зараз її душу!

– Чому ти мовчиш? – запитав він тремтячим голосом.

– Навіщо думати й говорити про це тепер? – прошепотіла вона, притискаючись грудьми до його грудей, спонукаючи його до нових пестощів, – ніч ще не закінчилася...

І Оевінг, забувши про все, піддався на її ніжні поцілунки. 

Але він твердо знав: ця дівчина має належати тільки йому і неважливо, якою ціною він цього доб'ється. Він хотів цілувати її щодня, не приховуючи своїх почуттів, хотів піклуватися про неї, хотів бачити, як народжуються їхні діти.

Оевінг ніколи не замислювався всерйоз про одруження. Та й батьки не наполягали. Усе одно в племені не було підходящої дівчини, а батько не бажав, щоб його старший син марнував даремно свою силу.

Одного разу він чув, як батько говорив матері про те, що добути для Оевінга наречену, яка б відповідала його становищу, буде дуже непросто.  Адже він спадкоємець, тому  і дружина йому потрібна найкраща.

Вождь північних чаклунів Мгведал завжди хотів поріднитися з могутніми чаклунами, які мешкають на берегах Великої Річки. Вважав, що його рід гідний такої честі за правом походження і магічної сили, хоча вони, звісно, набагато слабкіші за магів Променистих Берегів.

Оевінг чув, як батько шкодував, що та, яка підійшла б Оевінгу, вже не вільна. Йому розповідали, що вона – єдина дочка вождя Етеляни і надзвичайно красива. Але, на жаль, заручена з іншим – з сином вождя сусіднього племені.

Натомість у того, з ким вона заручена, є брат, і було б великим щастям, якби Ітамар, вождь Лянсіди, погодився одружити свого молодшого сина Кадмаса з їхньою донькою Оейде. Адже вона теж красуня, яких пошукати, до того ж володіє чарами.

Оевінг несподівано згадав про це, обмінюючись палкими поцілунками з Ілмою. 

Непідробна радість злетіла в його душі, йому здалося, що тими словами батько нібито, сам того не відаючи, благословив його на це кохання.  Якби не було Даегара, Ілма б могла стати його нареченою!

Якби він тільки мав сили зупинити цю чарівну ніч, затримати її наскільки можливо!

Він уже забув, навіщо приїхав сюди вчора ввечері. Ніщо, крім Ілми його більше не цікавило.

Але коли в теплий сутінок куреня проникла легка досвітня вогкість, дівчина м'яко відсторонила Оевінга, потягнулася, заламавши над головою руки, відкриваючи всю красу високих повних грудей.

Оевінг усе ще перебував під владою любовного дурману. Її розкішне тіло було для нього як чарівне зілля, від якого неможливо відірватися, яким не напитися. Він схопив її за зап'ястя і знову притягнув до себе.

Вона тихо засміялася, міцно поцілувала його в губи і, звільнившись з його рук, вислизнула з куреня.

Оевінг бачив, як вона підібрала із землі свою сукню і, повернувшись спиною до входу, почала квапливо одягатися.

Він теж швидко натягнув штани і вибрався назовні. 

Але щойно глухі стіни перестали приховувати їхню таємницю, щойно він опинився поруч із нею під відкритим небом, яким бігли легкі пурпурові хмаринки, то зрозумів, що не може торкнутися до неї так само вільно, як там, усередині. 

Немов курінь став світом, який належав тільки їм, а поза ним  вони, як і раніше, безнадійно далекі одне від одного.

Але все ж таки  наважився і запитав:

– Ти так і продовжиш мовчати?

– Що ти хочеш від мене почути? Що я готова піти проти своєї сім'ї, проти свого серця заради однієї-єдиної ночі, нехай і такої чудової? – відповіла вона, не дивлячись на нього.

– А що твоє серце? Воно не приймає мене, не приймає мою любов до тебе?

– Я поки що того не знаю!

– Тоді навіщо дозволила, щоб ця ніч трапилася?

– Ти все одно мене не зрозумієш... Це як не спокута вина...

– Перед ким?

Але вона мовчала, тільки чарівні груди здіймалися від важкого дихання. Її вії волого блищали, і Оевінг не міг зрозуміти від чого: від ранкової роси чи від сліз.

– Поговори зі мною! Хіба ти бажаєш, щоб я почав робити якусь дурню? Ілмо! Ти зводиш мене з розуму!

– Подивися! – сказала вона. 

Оевінг мимоволі перевів погляд з її обличчя, зверненого до нього профілем, на річку.

Легкий примарний туман, що висів над чорною водою, почав повільно наливатися густим світлом: золотаво-червоним, і все навкруги запалало так яскраво, немов у лісі раптом спалахнула безмовна пожежа.

Це світло загіпнотизувало Оевінга. На якийсь час він перестав відчувати своє тіло, втратив усвідомлення того, що відбувається, дивився тільки вглиб туману, який ставав дедалі густішим, сяяв дедалі яскравіше, і скоро почав засліплювати очі, завдаючи болю, але хлопець усе одно не міг відірватися і продовжував дивитися.