Розділ 27.1

З вікна Оевінг бачив, як Даегар прискакав з непритомною дівчиною на руках.  Він одразу впізнав Ілму і несподівано дуже злякався того, що з нею трапилося якесь нещастя, але потім згадав, що Даегар – чарівник, і видихнув полегшено. 

Спершу він хотів повернутися до своєї кімнати, але чомусь передумав і кинувся їм назустріч.

За той час, поки Оевінг гостював у Лянсіді, чекаючи звісток про долю сестри, молоді воїни навіть встигли подружитися. У спадкоємця вождів Півночі і спадкоємця вождів Заходу раптово знайшлося багато спільних інтересів. І в першу чергу: зброя та коні.

– Що за біда? – запитав Оевінг, зустрівши його на сходах. 

Намагався говорити спокійно, але голос зрадницьки затремтів.

Утім, Даегар, зайнятий тим, що Ілма досі не прийшла до тями, не звернув на це жодної уваги. 

– Вона впала з коня, тільки й усього...

Даегар в один подих збіг сходами, швидко пройшов коридором і ногою відчинив двері в найближчу кімнату.

– Ну ж бо, кохана, прокинься... – говорив він, кладучи Ілму на лежанку під стіною, і почав розтирати її крижані долоні.

Даегар не розумів, чому дівчина непритомна. Удар був не такий сильний, жодних травм або пошкоджень на її тілі він не знайшов.

Оевінг хотів піти, але не зміг і тепер розгублено тупцював біля порога, дивлячись на біле обличчя дівчини, на прочинені її губи та густе волосся, що безпорадно звисло до підлоги.

Даегар озирнувся і сказав:

– Ти тут... Побудь із нею трохи, я зараз повернуся...

Оевінг мовчки кивнув і наблизився до лежанки. Його серце билося  так сильно, як, здавалося, жодного разу в житті не билося.

Ось уже кілька днів він гарячково гнав від себе усякі думки про Ілму. Він прокидався серед ночі лише для того, щоб згадати, наскільки вона гарна, наскільки  ніжна у неї шкіри, наскільки  спокусливі губи... Це була мана, якої він ніяк не міг позбутися.  

У глибині душі Оевінг одразу все зрозумів, але зізнатися навіть самому собі в тому, що закохався в чужу наречену було страшно, неприпустимо...

Ілма і Даегар близькі з дитинства, між ними, а головне – між їхніми сім'ями все давно вирішено. То чи є у нього право мати почуття до дівчини, яка ніколи не відповість йому взаємністю, яку навіть може образити його кохання?

Не втримавшись, Оевінг простягнув руку, торкнувся пальцями круглої холодної щоки Ілми і, наче обпікшись, тут же відсмикнув руку.

Він не шукав це кохання, не кликав його, воно обрушилося на нього раптово, як каменепад,   придавило  непомірною вагою і душу, і тіло.

І знову не стримався, і легенько пробіг долонею по її волоссю.

Ні, не можна давати волю марним, убивчим почуттям!  Щойно Оейде повернеться і він переконається, що з нею все гаразд, то  негайно забереться геть звідси. Дома,  на півночі йому простіше буде забути про своє несвоєчасне кохання.

Ілма ледь ворухнулася, вії її затріпотіли, і вона розплющила очі.

Оевінг мимоволі подався вперед, нахилився ближче. Обличчя торкнувся подих, що вирвався з напіввідкритих губ дівчини. Подих був легким, ледь вловимим, але він гарячим полум'ям обпік його шкіру. Оевінг відсахнувся, злякався, що дівчина зараз почне кричати, кликати на допомогу. 

Ілма ледь чутно застогнала і піднесла руку до голови, що  розколювалася від болю. Вона анітрохи не злякалася, побачивши, як над нею схилився чоловік, якого вона ледь знала. Навпаки – здивувалася, і здивування це було приємним.

– Ти прокинулася! – промовив Оевінг, розуміючи: він має щось сказати, – Даегар зараз повернеться... Він попросив мене побути поруч...

– Я пам'ятаю тебе, – прошепотіла Ілма з ласкавою, майже невагомою посмішкою, – Твоє ім'я Оевінг...

–  Вибач, просто хотів переконатися, що з тобою все гаразд...

– За що   просиш вибачення?

– За те, що торкався твого обличчя.

– Які дрібниці!  Здається, я абсолютно ціла, тільки якось дивно почуваюся... Допоможи мені сісти...

Завмираючи від захвату і страху, Оевінг простягнув їй руку. Вона сперлася на неї так довірливо й лагідно, що в Оевінга солодко защеміло серце. 

Незважаючи на юний вік, він уже встиг пізнати багато граней плотської любові, але ніщо з раніше пережитого не могло зрівнятися з цим дотиком.

До кімнати увійшов Даегар із тацею, на якій стояла чаша з теплою водою і вином.

– Даегар! Ну нарешті! – тихо вигукнула Ілма.

Оевінг миттєво  піднявся і відійшов від лежанки, ховаючи очі. 

– Якщо моя допомога більше не потрібна, то я піду до себе, – сказав він.

– Дякую, що подбав про неї, – відповів йому Даегар, подаючи дівчині чашу, – ось випий трохи... Це додасть тобі сил і впевненості. Потрібно зрозуміти, що з тобою сталося...

– Нічого страшного. Просто напад слабкості. Після повернення з Темного Берега таке іноді трапляється. Мабуть, наслідки ритуалу... Зачекай, Оевінге, послухай...