25.2

Кадмас першим стрибнув із сідла, кинувся до неї, впав на коліна і повільно, обережно повернув її обличчям догори.

Губи дівчини були щільно стиснуті, брови страдницьки зсунуті.

Мокре брудне волосся спуталося, в них застрягла ряска та грудки землі. Рваний одяг ледь прикривав біле, ніжне тіло. 

Кадмас нахилився ще ближче до її обличчя. Щось знайоме промайнуло в контурі цих припухлих губ,  в чіткій лінії підборіддя,  в темних рівних бровах.

Але Кадмас не звернув на це відчуття жодної уваги. Набагато важливішим було те, що Оейде знайшлася, і що вона жива.

Він розрізав грубу мотузку, що стягувала її зап'ястя, і переклав дівчину на суху землю.

– Укрий! – сказав Ітамар, простягаючи йому плащ.

Вождя смутно турбувало те, з якою легкістю знайшлася викрадена, але він не хотів думати про це зараз.

Кадмас зняв із себе сорочку й обережно обтер обличчя її, руки й ноги від болотного бруду, потім загорнув дівчину в плащ, прислухаючись до тихого, ледь вловимого дихання.

– Оейде! – покликав він, обережно розтираючи її холодні скроні.

Вона застогнала і повільно розплющила очі. Кадмас здивувався тому, скільки вогню і болю в них палало.

Оейде злякано скрикнула і спробувала відсунутися від чоловічих рук.  Гла навчила її, як потрібно поводитися. 

– Ні, люба, не бійся! – сказав Кадмас, продовжуючи гладити її по обличчю, – ти в безпеці. Я Кадмас, твій наречений... 

І бачачи, що погляд дівчини продовжує розгублено блукати, він запитав:

– Ти розумієш мої слова?

– Розумію, – слабо видихнула вона.

Як їй хотілося  обхопити  руками його шию, притягнути до свого обличчя, поцілувати...

Оейде дивувалася тому, наскільки сильно змінилися всі її думки й почуття.

– Я Кадмас, – повторив хлопець, – твій наречений. Ми заберемо тебе в Лянсіду. Там на тебе чекає брат, і з ним теж усе добре.

Кадмас вирішив, що така новина заспокоїть дівчину. Йому було боляче думати про те, скільки страждань вона перенесла.

– Кадмас... дякую тобі... – прошепотіла Оейде.

І вкотре  відчувала моторошні муки совісті від того, що знову доводиться брехати, і одразу ж заприсяглася самій собі, що до весілля відкриє йому всю правду, і нехай він тоді сам вирішує, чи гідна вона стати його дружиною.  Вона прийме будь-яке його рішення, ні за що не стане звинувачувати, ні в чому не наважиться дорікати...

– У тебе є сили йти? – запитав Кадмас.

Він нишком роздивлявся свою наречену. Навіть така, безпорадна, знесилена від пережитого, була вона дуже красива. 

Але раптово інше обличчя виникло в його пам'яті, і Кадмас зі зневагою відмахнувся від нього. 

– Так, напевно зможу... – прошепотіла Оейде.

Кадмас допоміг їй піднятися.

– Тобі з дівчиною краще поїхати назад, а ми наздоженемо викрадачів, – сказав Ітамар.

– Ні! – вигукнула Оейде з несподіваною силою, – я не боюся подивитися в очі тим, хто хотів мене вбити...

– Гідна відповідь! – задоволено промовив Ітамар, – Там троє чоловіків і троє жінок, це так?

– Так! Я бачила їх усіх. Агіль і її божевільна дочка, ще Рамхеб, я зуміла... – Оейде ледь не проговорилася, що поранила його, тільки тому їй й вдалося втекти.

– Вони кинули мене на болоті, бо я перестала їм бути  потрібна. Агіль приносила в жертву молодих дівчат, щоб повернути розум своїй доньці. Тому мене хотіли вбити. Але щось їм завадило, я не впевнена, що можу розповісти, що саме, – і вона перевела подих так, наче їй важко було говорити.

– Вони встигли завдати тобі якоїсь шкоди? – запитав Кадмас.

– Ні, не встигли. Я була потрібна їм для обряду жертвопринесення неушкодженою.

– Добре. Цього достатньо.  Їдемо!

Кадмас допоміг дівчині забратися в сідло і сам сів позаду неї.

Оейде куталася в плащ і ховала очі. Кадмас думав: від збентеження, що її торкається чоловік.

– Все буде добре, – ласкаво сказав він їй на вухо, –  не бійся…

– Я не боюся, – відповіла Оейде, немов ненароком, зачепила його долоню й одразу ж відсмикнула руку.

– Ти сама вибереш день нашого весілля. Не стану тебе квапити.

Оейде відповіла йому швидким, вдячним поглядом. Вона боялася багато говорити. Звісно, і голос її змінився, став ніжнішим і мелодійнішим, але все ж  таки вона побоювалася, що Кадмас впізнає його.

Хлюпання болотної води під ногами все одно не дозволило б їм продовжити розмову.

Та  Ітамар і не намагався ховатися. 

Нілас і Вард тримали напоготові луки. Вони не хотіли бруднити свої мечі в крові викрадачів.

Ітамар знав, що ті недалеко втекли, бо їм доводилося рухатися повільно, –  і не помилився. 

Невдовзі вони натрапили на таке місце, де зовсім недавно горіло багаття. Попіл був ще теплим, навколо лежали речі, кинуті в поспіху.