Розділ 25.1

Вона зникла, не відгукувалася на його поклик. Чи не сталося якогось нещастя? Може, її знову викрали?

Спершу Кадмас прийшов у відчай, але потім змусив себе зупинитися і подумати як слід.

І що довше він думав, то міцніше переконувався, що то –  ніяке не викрадення.  Дію не могли забрати безшумно, а галас  і енергія боротьби не пролетіли б повз його вуха. 

Кадмас знав, що вони не одні. Чужа присутність супроводжувала їх, щойно ступили вони під густий покрив цього лісу. Але жодної загрози ця присутність  у собі не несла:  у цих краях розташовано декілька  невеличких людських поселень.

І все ж Кадмас відійшов, щоб з'ясувати, хто блукає поблизу, бо розумів, наскільки вразлива його власна магія.

А Дія зникла одразу, немов навмисне  чекала, коли їй випаде такий шанс. Кадмас майже не сумнівався в тому, що вона втекла.  Але що штовхнуло її на такий безрозсудний вчинок?  Невже злякалася того ненавмисного поцілунку?

– Дія! – знову гукнув Кадмас у темряву сутінків.

Навіщо було тікати ось так потайки? Скажи вона, що бажає  піти  собі геть, хіба він став би її утримувати біля себе? Відпустив би без зайвих балачок.  Зрештою вони нічим не зобов'язані одне одному.

Чи може бути так, що вона навмисне брехала йому весь цей час?  Може, і сама була в змові з викрадачами, хотіла заманити його в якусь пастку, але потім побачила, що не впорається і втекла, побоюючись викриття?

Кадмас міцно стиснув зуби. Злість і досада захлеснули його. Невже він такий наївний, що його запросто можна обдурити лагідними, палкими поглядами і вигаданим, награним горем? 

Але як зрозуміти чужі наміри? Кадмас звик довіряти тим, хто перебуває поруч.

Зусиллям волі зупинив він потік лютих думок і прислухався. Якщо Дія забажає, то сама наздожене його. Не така вже вона й проста!

Він ще раз кинув погляд у нетрі дерев і чагарників і, повернувшись, попрямував у темряву. 

Ще вранці виразно відчув він наближення знайомої сили. Тепер же енергія Лянсіди накотила на нього немов порив ураганного вітру.

Слуху торкнувся стукіт копит, і незабаром троє вершників з'явилися з темряви, ведучи в поводах запасних коней.

– Батьку! –  мимоволі вигукнув Кадмас, здивований і зраділий.

– Я вирішив, що нема чого ганяти цілий загін.  Нашої сили цілком достатньо, щоб завершити пошуки, –  сказав Ітамар і спішився.

Він підійшов до сина і, вітаючись, недбалим жестом торкнувся його плеча. Кадмас нахилив голову на знак поваги. Нілас і Вард зайнялися кіньми.

– Чи є новини? Знайшов що-небудь? – запитав Ітамар.

– Не знайшов, а навпаки – втратив... – мимоволі вирвалося в Кадмаса.

– Про що ти говориш?

– Ні про що! – хлопець струснув головою, відганяючи настирливі думки, – Нічого не відшукав, крім слідів.

– Ми бачили ці сліди: убогі хатини на березі річки. І всюди кров.  Кров твоєї нареченої там теж присутня... Я розмовляв з Оейде, знаю її енергію, і можу присягнути:  зараз вона перебуває десь недалеко від нас.

Кадмас простягнув руку до браслета на зап'ясті й звичним жестом погладив тепле каміння.

– Жива і здорова! – додав Ітамар задоволено.

Для вождя Лянсіди це було справою честі, його особистою відповідальністю. 

Покинувши рідну домівку, переступивши кордон своїх земель, дочка північних чаклунів перейшла під опіку Ітамара, а той не зумів зберегти її від біди. 

– Я теж її відчуваю, але здається, що ходжу колами, і хтось або щось не дає мені наблизитися до неї, батьку!  Немов вона стоїть за сусіднім деревом, а коли я хочу підійти, то тікає і ховається за іншим деревом...І так раз за разом.. Я починаю сумніватися у своїй силі! Вона виявилась нікчемною  перед величчю чужого  світу.

– Твоя молодість і палкість не дають тобі сприймати події спокійно й послідовно. Зупинись і послухай, як створюється життя навколо, – відповів Ітамар і з лагідною усмішкою штовхнув сина у плече.

– То що ми будемо робити?

– Повернемо Оейде і покараємо тих, хто наважився образити її. 

– Але вони, напевно, вже дуже далеко!

– Ні. Серед них є такі, хто не в змозі подбати про себе сам. Ще є поранений, який намагався врятуватися за допомогою магії крові... Мені було б набагато важче  все зрозуміти, та  вони виявились занадто самовпевниними  і залишили на березі безліч слідів.. А тепер усе просто. Я замкнув простір. Вони не зможуть переступити кордон, а тіні боліт подбають про решту. Але моє заклинання не триватиме довго, тому краще поквапитися...

– То  Оейде з ними?

– Ні. 

– Де ж вона тоді?

– Гадаю, скоро ми про це дізнаємося. Я побоююся застосовувати всю силу нашої родової магії, бо це може нашкодити навколишньому світу, в якому живуть звичайні люди. Тому довіримося нашому чуттю і духам цього лісу!

– Ти правий, батьку!

Скочмвши у сідло, Кадмас знову згадав свою супутницю. Може, вдасться відшукати і її?