Розділ 23.1

Оейде помітила, як Кадмас раптово зблід. Красиве його обличчя спотворила гримаса чи то болю, чи то відчаю.

Мимоволі простягнула вона руку, кінчиками пальців торкнулася його щоки й одразу ж відсмикнулася, немов злякавшись, що він сам відштовхне її.

Але Кадмас зробив вигляд, що нічого не помітив.

– Розпали-но вогонь у вогнищі! – попросив він, – Я поки сходжу на полювання. День довгий, та й ніч не така вже й коротка, все одно потрібно їсти.

– Кинеш мене одну? – запитала Оейде, спрямувавши неспокійний погляд у бік глухої хащі.

– Я залишусь  поблизу. Якщо стане страшно, кликни, я почую і відгукнуся, – сказав Кадмас і попрямував у бік річки.

Нічого не залишалося Оейде, як тільки погодитися. 

Вона розворушила вогнище, але нічого не знайшла, крім прогорілої деревини. Вочевидь його використовували тільки за прямим призначенням – для готування їжі. Якщо Агіль десь і проводила чаклунські ритуали, то не тут.

За допомогою іскри, висіченої об каміння, підпалила Оейде сухий мох і листя. Вона вміла добувати вогонь швидко, часто робила так у північних лісах, бо  любила сидіти біля вогнища й подовгу дивитись на шалений танок розпечених язиків полум'я.

Усе навколо залишалося спокійним і безтурботним. Вона прислухалася, і їй весь час здавалося, що вона чує кроки Кадмаса по м'якій лісовій землі. 

Ніякого страху дівчина не відчувала, прокляте місце не тиснуло на неї, не мучило спогадами.

Оейде мрійливо посміхнулася власним думкам. Поруч із Кадмасом будь-яке місце було безпечним. 

Вона поглянула на небо, на сонце, що вже  скотилося донизу, сліпуче поблискуючи крізь крони дерев, і раптом стривожилася. Їй здалося, що Кадмаса немає аж надто довго. А сама вона задумалася, не помітила, як минув час.

Оейде підкинула у вогонь кілька сухих гілок і, не наважившись кричати в такій безтурботній тиші, яку порушували тільки співи птахів, все ж вирішила піти й подивитися.

Але тільки-но вона піднялася з трави, маючи намір пройти до річки, як Кадмас квапливо вийшов з лісової гущавини.

Він кинув на землю біля вогнища ще теплу, димлячу свіжою кров'ю жирну качину тушку.

– Вибач, затримався трохи! 

– Нічого, мені  теж було чим займатися...

– Я ходив на берег. Не добре, що труп оленя гниє під спекотним сонцем... Звісно, спершу я зібрав трохи крові, щоб потім розібратися, що до чого.  Тож, ми  пока залишилися без фляги для чистої води.

– І що ти зробив з оленем?

– Спалив, щоб мертвечина   не отруював воду... Я бачив тут неподалік гриби, але не став їх брати. Мені не подобається енергія цього місця, але все ж таки нам доведеться залишитися тут на якийсь час. Я звик прислухатися до своєї інтуїції... Обробиш м'ясо? – Кадмас простягнув їй ніж.

– Спробую... – відповіла Оейде і стиснула тремтячими пальцями липку від крові рукоять ножа.

Вона ніяково ткнула лезом у  груди мертвого птаха.

– Спершу потрібно обскубти, а вже потім потрошити!

Оейде з острахом і гидливістю подивилася на злипле пір'я.

– Не вмієш обробляти м'ясо? – усміхнувся Кадмас, – Як же ти готувала собі їжу?

– Я.. Я... вмію...

– Добре, я сам. Не потрібно робити те, що тобі не до душі, – посміхнувся Кадмас.

Оейде з неймовірним полегшенням повернула йому кинджал. 

Кадмас фиркнув про себе. Що далі, то міцніше він розумів, що вона не звикла до важкої фізичної роботи, якою промишляють людські племена. Їхні дівчата з раннього дитинства вчаться піклуватися і про себе, і про інших. Як же її оминула ця наука? Чи може вона виросла в заможній родині?  

Але він не став дошкуляти їй розпитуваннями. Бачив, як вона починає хвилюватися і ніяковіти, коли доводиться говорити про себе. Вона брехала – це було очевидно, але Кадмасу не хотілося дошукуватися правди зараз. У неї цілком можуть бути на те вагомі причини. 

Коли вони повернуться в Лянсіду, і вона зрозуміє, що боятися більше нічого, можливо, сама захоче говорити про себе. 

Кадмас похмуро кусав губи. А чи потрібно забирати її в Лянсіду? Чи не краще повернути туди, звідки вона прийшла?  

Її турбувала та незрозуміла тяга, яку він до неї відчував.  До жінки, що набагато старша за нього! Утім, це не перешкода, якщо є почуття. Але він не має права піддаватися почуттям тепер, коли повинен відшукати й повернути свою наречену.  А ще є Аніса, і від цього теж просто так не відмахнутися!

Дивно, але вже двічі за такий короткий час згадав він Анісу. Але ж раніше навіть не думав про неї.  Можливо, мати все-таки відправила дівчину до батьків? Кадмас не вірив, що Аніса, закохана в нього з дитинства, побажає прийняти залицяння Ніласа. 

"Звісно, це було б найкращим виходом, – міркував  він, потрошачи перед вогнем качину тушку, – але Аніса вперта... в ім'я бога Вогню, як же мені подолати той клопіт!  Може, любовне зілля?"

– Ти знову занурений у важкі думки? – обережно запитала Оейде, легенько торкаючись його долоні, забрудненої кров'ю.